Маргарет Мадзантіні - Не йди

Нора обняла мене, я відчув, як її червона помада розмазалася в мене по щоці. Вони з Дуїліо заїхали до нас на вечерю, і вечеря вже розпочалася.

– Вітаю майбутнього тата!

– Дякую.

– Чудова новина!

– Я піду помию руки.

Нора кидає білий пакет у веленевому папері з протилежного краю столу. Ельза, не очікуючи цього, не змогла його упіймати, і пакет опиняється в соусі для тунця. Вона підбирає його й вичищає серветкою.

– Мамо, я ж тобі казала, що не треба.

– Це лише маленьке побажання щастя. Перша сорочечка має бути новою й шовковою, запам’ятайте це.

Ельза розгортає пакет і передає його мені.

– Тримай. Ти радий? У нас нова сорочечка.

Вона сміється, але я знаю, що її це дратує. Вона не хоче брати подарунки для дитини, ще надто рано. Сорочка – це хустинка з двома великими дірками, я вставив у них свої пальці. На столі закінчилася вода, я йду наповнити глечик. Я відкриваю кран, і вода заглушає голоси в кімнаті. Родичі бесідують, жестикулюють, підморгують одне одному. Для мене вони всі за склом, за тим самим матовим склом, яким я відокремлююся від світу, коли він мені не потрібен, а я не потрібен йому. Ельза говорить зі своїм татом, торкається його плеча. Я бачу лише її, бачу оточену парою, бачу її дуже добре. Вона знову в центрі світу, зникла крихкість того вечора. Минуло лише кілька днів, а вже немає тієї раптової й такої зворушливої невпевненості. Вона повернулася сильною й невтомною, а тепер ще й трохи таємничою. І очі, якими вона на мене дивиться, ті самі, вони поверхово співчутливі, але внутрішньо порожні. Я їй більше не потрібен.

Я повертаюся з глечиком і наливаю всім води.

– Вибачте, – кажу їм й виходжу з кімнати. Я навіть не став зачиняти двері, я так поспішаю подзвонити їй знову.

Її немає, немає навіть увечері. Я поклав слухавку разом зі своєю самотністю, яку відчуваю всюди: у своїй важкій руці, у вусі, у тиші мого кабінету. Я сидів у темряві, Норин силует з’явився у дверному дзеркалі, немов ворона. Світло в коридорі ледве її освітлювало, вона дивилася на мене в темряві. Дивилася не довго, але за цей проміжок часу в мене з’явилося відчуття, що вона про щось здогадується. І не через те, що я був сам у темряві зі слухавкою в руці, вона здогадалася про моє подвійне життя, а через моє тіло, що стало відмінним від того, яке вона бачила за столом. Похилені, немов зламані плечі, спаленілий погляд… я був далеко від себе самого. Несподівано ми опинилися з нею тільки вдвох, начебто випадково (вона піднялася за сигаретами, які забула в сумці, що лежала при вході). Це дивно, Анджело, але іноді люди, від яких цього важко очікувати, можуть розпізнавати нас. Вона зайшла до мене в сутінки.

– Тімо…

– Що?

– У мене на спині родимка дуже розрослася, я б хотіла, щоб ти на неї подивився.

Зараз третя година ранку, твоя мама спить. Її тіло, немов гора перед заходом сонця, темний силует, що не пропускає світла. Покинути її, може, і не так важко, як мені здається, треба лише одягнутися й піти. Тоді вона відокремиться від мене стіною, вона, її родина, друзі. Потім вона обґрунтує створення цієї стіни. На моєму місці вона б не побоялася це зробити, викинула б мене геть з балкона, як вона щойно викинула мішок зі сміттям.

Сіявся дрібний дощик, він лише трохи зволожував мій одяг, не роблячи його мокрим. Я закутався в плащ, гуляючи по місту, ішов без певної мети, я лише хотів, щоб ця ніч не обернулася проти мене. Я не відчував втоми, мені було легко йти. Я майже нічого не їв, і це майже нічого вже перетравилося. Вулиці були безлюдними й безмовними. Лише трохи пізніше я помітив, що ця безмовність не була абсолютною, асфальт потайки стогнав. Місто вночі схоже на світ, який покинули люди, він порожній, проте насичений їхньою присутністю. Когось кохають, когось покидають, на якомусь балконі скавулів собака, десь прокидається священик. А ось «швидка» везе хворого з його нагрітого ліжка в мою лікарню. А он повія повертається до себе, ноги в неї чорні, мов сутінки, а чоловік на неї не чекає, лежить собі нерухомо, немов гора, що викликає страх. Так само, як Ельза. Тому що уві сні всі люди схожі між собою, вони схожі для тих, хто не спить і знає, що не зможе заснути.

Я собі йшов далі, і все, що траплялося на моєму шляху, нагадувало мені Італію: дерева, які випромінювали сяйво, металеві силуети припаркованих автівок, зігнуті ліхтарі, що поринали у власне світло, навіть балкони й карнизи вгорі. Неначе її велетенське тіло панувало в усьому місті.

Я обійняв дерево. Несподівано я притулився до великого мокрого стовбура. Притискаючись до нього, я подумав, що вже давно не мав бажання це зробити, а зрозумів це лише зараз. Може, вона себе вбила й тому не відповідає на дзвінки. Її сіра долоня звісилася разом з її сірою рукою з ванни, у якій іржа роз’їла всю емаль… пластикову занавіску зірвано при останньому подиху. Уже мертва, вона думала про мене, бажала прийти до мене в обійми або прогнати мене востаннє. Ніч, вода вже захолонула. Вода, що була гарячою, щоб витікання крові з її розрізаних зап’ястків не було таким болячим. Вона скористалася своїм складаним ножиком або лезом бритви, яке я залишив? Дуже важливо, яке знаряддя вона вибере собі для