Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

зауважує емоції, приховані за сміхом і привітними бесідами, помічає, де затримуються погляди.

З кожним келихом вина Чандреш щоразу частіше кидає оком на свого привабливого помічника, і Селія підозрює, що містер Алісдер теж це помічає, хоча й досі непримітно стоїть у кутку кімнати.

Щоб визначити, котра із сестер Берджес перемогла в боротьбі за прихильність містера Барріса, дівчині знадобилося три зміни страв, але, коли на столі спритно розставляють тарілки з тим, що виявляється голубами, запеченими з корицею, Селія остаточно визначила переможницю, хоча їй невідомо, чи знає про це сама Лейні.

Уся компанія називає мадам Падву «Тітонька», хоча вона більше скидається на королеву, аніж на тітку. Коли Селія звертається до неї «мадам», кожен за столом здивовано озирається.

— Ти занадто порядна як на циркачку, — каже прима, зазирнувши їй в очі. — Нам варто було трохи послабити твій корсет, якщо ми хочемо, аби ти й надалі залишалася на вечерях нашим другом.

— Я гадала, що корсети послабляють після вечері, — спокійно заперечує Селія й чує у відповідь регіт.

— Міс Бовн має залишитися нашим другом, незалежно від стану її корсета, — проголошує Чандреш. — Поміть собі десь, — Додає він, змахуючи рукою в бік Марко.

— Я вже давно помітив корсет міс Бовн, — відгукується Марко, і за столом знову чується сміх.

Хлопець дивиться Селії у вічі й усміхається, як і перед тим, але одразу відвертається, щоб знову відступити назад, і майже так само легко, як її батько, зливається із затінком.

На стіл подають нові страви, і Селія й далі слухає та спостерігає, намагаючись між тим відгадати, що заховалося під легкою, як пір’їнка, здобою й вишуканим винним соусом: ягня чи щось екзотичніше.

У Тариній поведінці дівчині щось видається тривожним. Щось ледь вловиме у виразі її обличчя з’являється й знову зникає. Однієї миті вона жваво базікає і, наче луна, сміється разом із сестрою, а наступної вже відсторонено тупиться в мерехтливе полум’я свічок.

І коли відлуння сміху раптом звучить, наче схлипування, Селія розуміє, що Тара нагадує їй матір.

За десертом усі розмови стихають. На кожній тарілочці лежить кулька тонесенької видутої карамелі, котру потрібно розбити, щоб скуштувати кремову хмаринку.

З тріском, що зливається в суцільну какофонію, кульки розбиваються, і гості розуміють, що, хоча смаколик ззовні однаковий, кожна кулька має власний неповторний смак.

Усі довкола дозволяють одне одному скуштувати свій десерт. Смак деяких легко впізнати: імбир із персиком чи кокос із карі, — але інші так і залишаються загадкою.

Десерт Селії має чіткий медовий присмак, але він такий солодкий, що неможливо розібрати, які ще туди додавали спеції.

Після вечері розмова триває у вітальні за кавою й віскі. Більшість гостей стверджує, що вже занадто пізно, проте Тсукіко зауважує, що для циркачок вечір лише починається.

Коли всі прощаються, Селію обіймають так само міцно, як і решту, і запрошують на чаювання, поки цирк залишатиметься в Лондоні.

— Дякую, — каже вона Тсукіко, виходячи з будинку. — Мені сподобалося більше, ніж я сподівалася.

— Найприємніші задоволення завжди негадані, — відгукнулася дівчина-змія.

* * *

Марко спостерігає з вікна за від’їздом гостей, востаннє кидаючи погляд на Селію, перш ніж вона зникне в нічній пітьмі.

Він обходить вітальню та їдальню, а потім спускається до кухонь, аби переконатися, що все гаразд. Прислуга вже розійшлася. Хлопець задуває останні вогні й підіймається сходами, щоб провідати Чандреша.

— Сьогодні вийшла надзвичайна вечеря, ти так не гадаєш? — запитує Чандреш, коли Марко заходить до його кімнат, що займають увесь п’ятий поверх. Кожна з них освітлена безліччю марокканських ліхтарів, що кидають на пишні меблі ламані тіні.

— Поза сумнівами, сер, — погоджується Марко.

— На завтра в нас нічого не заплановано. Чи на сьогодні, зважаючи на годину.

— Завтра по обіді зустріч щодо програми балету в наступному сезоні.

— Ба, я зовсім забув про неї, — засмучується Чандреш. — Скасуєш її?

— Звісно, сер, — каже хлопець, дістаючи з кишені блокнот і записуючи побажання.

— Ох, і замов із десяток ящиків того бренді, що приніс Ітан. Неперевершений трунок.

Марко киває, записуючи й це.

— Ти ж іще не йдеш, чи не так? — запитує Чандреш.

— Ні, сер, — каже помічник. — Я гадав, що вже занадто пізно, щоб їхати додому.

— Додому, — повторює Чандреш, наче слово здається йому незнайомим. — Тут теж твій дім, так само, як та квартира, яку ти й далі так наполегливо винаймаєш. І навіть більше.

— Я запам’ятаю це, сер, — каже Марко.

— Міс