Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

Хоча Селія знає містера Барріса досить добре (адже зустрічалися кілька разів і обмінялися десятками листів), він щосили вдає, ніби вони ледь знайомі.

— Вам варто було стати актором, — шепоче вона йому, переконавшись, що ніхто не слухає.

— Знаю, — відгукується він зі щирим сумом у голосі. — Шкода, що я знехтував своїм справжнім покликанням.

Селія ніколи раніше довго не спілкувалася із сестрами Берджес. Але сьогодні балакучіша за Тару Лейні детально розповідає їй, як вони доклали рук до створення цирку. Костюми мадам Падви та інженерні досягнення містера Барріса неможливо не помітити, а їхній внесок не так впадає в око, хоча й стосується мало не кожного циркового аспекту.

Аромати, музика, вогні. Навіть вага оксамитових завіс на вхідних дверях. Вони доклали зусиль, аби все видавалося легким.

— Ми любимо вражати всі органи чуття, — каже Лейні.

— Але деякі більше за інші, — додає Тара.

— Правда, — погоджується сестра. — Запахи часто недооцінюють, хоча вони найкраще пробуджують спогади.

— Вони неперевершено вміють створювати атмосферу, — зауважує Чандреш, приєднуючись до розмови та змінюючи порожній келих Селії на новий, повний шампанського. — Обидві — справжні генії.

— Хитрість у тому, щоб усе здавалося ненавмисним, — шепоче Лейні. — Щоб штучне мало природний вигляд.

— Щоб усі елементи зливалися воєдино, — підсумовує Тара.

Селія вважає, що в сьогоднішній компанії сестри виконують схожу функцію. Вона сумнівається, що після відкриття цирку ці збіговиська тривали б так само довго, якби не заразливий дзюркотливий сміх сестер Берджес. Вони ставлять доречні запитання, підтримуючи розмову, заповнюють собою будь-яку паузу.

А містер Барріс — ідеальна протилежність, серйозний і привітний чоловік, ідеально врівноважує динаміку групи.

Увагу Селії привертає якийсь порух у холі. І хоча інші могли подумати, що це лише відблиск численних свічок чи віддзеркалення в люстрі, дівчина одразу розуміє, у чому річ.

Вона непомітно виходить до коридору й зникає з обсягу ока в затіненій бібліотеці навпроти вітальні. Кімнату освітлює лише скляна вітражна панель на стіні із зображенням променистого заходу сонця. Світло теплим водоспадом струменить на найближчі книжкові полиці, а решта кімнати ховається в темряві.

— Хіба я не можу присвятити собі хоча б один вечір, щоб ти не стежив за мною? — шепоче дівчина в пітьму.

— Не думаю, що такі збіговиська варті того, щоб гаяти на них свій час, — відповідає батько, і світло від штучного сонця червоною колоною вихоплює з темряви його обличчя й частину сорочки.

— Ти не можеш диктувати мені, як я маю проводити кожну хвилину свого часу, татку.

— Ти губиш концентрацію, — відгукується Гектор.

— Я не можу загубити концентрацію, — заперечує Селія. — Окрім наметів і різноманітних прикрас, я контролюю більшу частину цирку. А він зараз зачинений, якщо ти не помітив. І якщо я краще знатиму цих людей, то зможу краще маніпулювати тим, що вони вже зробили. Урешті-решт, це вони створили цирк.

— Добре, це слушна думка, — кидає Гектор. У кімнаті занадто темно, щоб бути впевненою, проте Селії здається, що, попри останні слова, батько сердиться. — Але намагайся не забувати, що ти не маєш причин довіряти будь-кому в тій кімнаті.

— Дай мені спокій, татку, — каже Селія й зітхає.

— Міс Бовн? — озивається голос позаду неї. Селія озирається та зі здивуванням помічає, що біля одвірка стоїть Чандрешів помічник і спостерігає за нею. — Зараз подаватимуть вечерю. Можливо, ви захочете приєднатися до решти гостей у їдальні.

— Перепрошую, — каже Селія, кидаючи швидкий погляд у затінок, але батько вже зник. — Розміри бібліотеки зачарували мене. Не думала, що хтось помітить, що я зникла.

— Певен, помітять усі, — каже Марко. — Хоча розміри бібліотеки й мене не раз зачаровували.

Дивовижна усмішка, якою він супроводжує свої слова, захоплює Селію зненацька. На обличчі в цього хлопця рідко можна помітити якийсь вираз, окрім пересічної стриманої зацікавленості чи — подекуди — знервованості.

— Дякую, що прийшли покликати мене, — каже дівчина, сподіваючись, що гості, котрі говорять самі до себе замість того, щоб гортати книжки в тьмяному світлі, не така вже й дивина в la maison Лефеврів.

— Усі, мабуть, гадають, що ви розчинилися в повітрі, — жартує Марко, поки вони йдуть коридором. — Але я подумав, що справа навряд чи в цьому.

Супроводжуючи дівчину до їдальні, Марко притримує для неї всі двері.

Селію садять між Чандрешем і Тсукіко.

— Це краще, ніж провести цілий вечір на самоті, чи не так? — питає Тсукіко й посміхається, коли Селія зізнається, що так і є.

Поки змінюються страви, приголомшена ними дівчина розважається, намагаючись угадати, що пов’язує гостей. Придивляється до того, як вони взаємодіють,