Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

Бубоню сердито й голосно, так, щоб Анжелці за дверима було чути. І водночас полегшено зітхаю. Я за неї таки спереживалася, дуже навіть спереживалася. І оті «Шафи плюс стільці» тут ні до чого. Без Анжели якось порожньо й незатишно, та й страшнувато самій у цьому відлюдному місці.

Ні, це не Анжелка. Вона ніколи так скрадливо не відчиняла двері. Значить, господиня. На мене ніби хто окропу лийнув. Чорт! Чого це зелена крокодилиця з міста пришкутильгала такої негоди та ще й увечері? Облаву на свою квартирантку вирішила влаштувати, перевірити, чим вона тут займається, чи щось уже пронюхала? Авжеж! Якщо той бедрик пузатий знає, що я не плачу за квартиру, значить, якимось макаром він вивідав це від хазяйки. А якщо він із нею говорив, то міг і розповісти, що Анжела… Міг, але чи розказав?

Миттю зістрибнула з канапи, висмикнула з розетки шнур калорифера («Каміна не вмикати, бо ще хату спалиш!»), зметнула з обігрівача рожеві бікіні («Нічого в хаті не сушити, бо шпалери відклеяться й стеля відсиріє!»), накинула халатик і пішла до дверей.

Ну й чого ото шкрябатися, як ласий кіт до комори? Можна ж і постукати, запитати, чи є хтось удома. А я б сказала, що є, бо в мене сьогодні нарешті вихідний – цілісінький місяць його ждала, бо директор аж чотири тижні не міг ніким замінити мене, таку безцінну-незамінну. Я шарпнула двері й вткнулася носом прямісінько в щось червоне в чорний горошок.

– Бе-е…

– Чого це ти бекаєш, як вівця? – насмішкувато відштовхнув мене вчорашній клієнт бару.

– К-к-краватка ваша, як бе-бедрик.

Кров шуганула до моєї голови. Ой, це ж я без гриму, з голим обличчям, з розтріпаним волоссям, яке завтра збиралася пофарбувати, у старому халатику. А цей нишпорка, цей слідак, цей містер Ніяк такий дженджуристий, такий… Але хіба ми домовлялися про зустріч? Хіба я його запрошувала в гості? І хіба його мама в дитинстві не навчила, що непроханий гість гірший від татарина? А-а-а ключ? Звідки в нього ключ?

– Й-й-як ви м-мене знайшли? – питаю неслухняними губами.

– Ти забула, хто я? – насмішкувато дивиться він.

– Ні, не забула.

– То чого запитуєш?

Мені чомусь лячно. На мене раптом ніби крижаним холодом повіяло. Мені хочеться прослизнути попід рукою в цього чоловіка із застиглою холодною посмішкою й вибігти на вулицю, утекти світ за очі. Але він ніби здогадується про мій намір і грубо відштовхує мене від дверей. Надто грубо.

Я перелітаю у вузенький коридор, перечіплююся через поріг і падаю в кімнату. Цей переліт знімає з мене заціпеніння, страх ураз поступається місцем гніву. Схоплююся на ноги, виставляю вперед руки й кидаюся на непроханого гостя, як дика кішка.

– Ах ти ж козел із бедриком! Приперся в мою хату, ще й штовхається! Забирайся, поки я міліцію не викликала! Це ще треба перевірити, хто ти такий – нишпорка чи зовсім навпаки.

– Міліцію викличу я, – кривиться він. – Конкретно. І тоді твоєю хатою надовго стане камера тюремна!

– Що?! Що це ти верзеш? – До мене ніяк не доходять його слова. – Чого тобі треба?

– Де Анжела?

– А хіба я не говорила? У Сахару полетіла.

– У Сахару?.. Чого?

Бедрик дурнувато блимає очима, витирає спітнілого лоба. Мені аж дивно: як це я вчора могла прийняти цього пришелепкуватого за пристойного клієнта? Ще й кокетувала з ним. Фу! Аж встидно.

– Так там же такий потоп! – кажу. – Стільки людей від води гине! От Анжела й записалася в міжнародну бригаду рятувальників, щоб надати руку допомоги нещасним потопельникам із братньої Сахари.

Бедрик нарешті второпав, що я його на кпини беру, і спалахує так, що вже не відрізниш, де його пика, а де краватка в чорний горошок.

– Ще слово – і ти реально замовкнеш навіки. Говори, що ти зробила з Анжелою Шумською, де заховала її тіло. Ферштейн? Чи, може, у вашому селі німецьку не вивчали? Значить так, раджу тобі не брикатися й пазури свої заховати.

– Ти… Ти що, блекоти об’ївся? Чого ти причепився до мене, як борода до цапа?

Я безсило падаю на канапу.

– От так і сиди. І розказуй, – наказує він.

– Я ж тобі вчора ціліський вечір розказувала. А тепер виходить, що все коту під хвіст?

– Ти розказувала, а я не записав, бо диктофона не мав. Тепер будеш говорити на диктофон.

– А мені по барабану, чого ти там не записав! Діставай тепер усе назад у кота з-під хвоста та й записуй на свій диктофон. Я нікого не вбивала. Ясно тобі? Нікого! І говорити з тобою більше не буду!

– Будеш!

– Авжеж! Як свині з череди йтимуть!

– Тоді буду говорити я, а ти слухай. – Він стає переді мною – руки в кишенях, краватка геть з-під піджака вилізла. – Значить, так. Якось ти зустріла в місті свою колишню сусідку по гуртожитку Анжелу Шумську. Дізналася, що вона шукає квартиру, і запропонувала пожити з тобою. Мовляв, тобі трохи сумно одній на відшибі, удвох буде веселіше, плата за дачку помірна, а ще як розділити її навпіл… Анжела погодилася. Ще б пак! Їй треба платити за університет, а заробіток у студентки-художниці скромний…

– Дуже скромний!

– Я ж кажу: заробіток