Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Поїхала вона на три дні раніше:

— Вибач, мамо, у нас у медсанбаті лишилося тільки двоє медсестер. Лікарів удосталь, а медсестер мало. Дівчатка задихнуться. Як я можу не поїхати?

Попросила бабусю, вона її дуже любила, тій незабаром дев’яносто років: «Тільки не помирай. Дочекайся мене». До бабусі ми поїхали на дачу. Вона стояла біля великого куща троянд, і Світланка просила її: «Тільки не помирай. Дочекайся мене». Бабуся взяла і зрізала їй усі троянди. Із тим букетом вона й поїхала.

Прокидатися треба було о п’ятій ранку. Я буджу її, а вона: «Мамо, я так і не виспалася. Мені здається, що тепер мені ніколи не вистачить сну». У таксі вона розкрила сумочку й охнула: «Я забула ключ від нашої квартири. У мене немає ключів. Я повернуся, а раптом вас не буде вдома?» Потім я ключі її знайшла, у старій спідничці. Хотіла відправленням надіслати, щоб вона не хвилювалася. Щоб у неї були ключі від домівки.

А раптом вона жива? Десь ходить, сміється... Радіє квітам... Вона любила троянди... Приїжджаю тепер до нашої бабусі, вона ще живе, тому що Світлана просила: «Тільки не помирай. Дочекайся мене». Прокидаюся вночі... На столі букет троянд... Вона їх увечері зрізала... Дві чашки чаю...

— Чому не спиш?

— Ми зі Світланкою (вона її завжди звала Світланкою) чай п’ємо.

А я уві сні її побачу й уві сні собі кажу: підійду, поцілую, якщо вона тепла, отже, жива. Підійду, поцілую — тепла. Отже, жива!

Раптом вона десь живе? В іншому місці...

На цвинтарі сиджу біля її могилки. Ідуть двоє військових. Один зупинився:

— Ой! Свєта наша. Ти подивись... — Помітив мене: — Ви — мама?

Я кинулася до нього:

— Ви знали Світланочку?

А він до товариша звертається:

— Їй відірвало обидві ноги під час обстрілу. І вона померла.

Тут я сильно закричала. Він злякався:

— Ви нічого не знали? Вибачте мені!!! Вибачте! — І втік.

Більше я його не бачила. І не шукала.

Сиджу біля могилки. Іде мама з дітьми. Чую:

— Що це за мати? Як вона могла відпустити в наш час на війну єдину доньку (а в мене на пам’ятнику викарбувано: «Єдиній донечці»)? Дівчинку віддати?..

Як вони сміють, як вони можуть!!! Вона ж клятву давала, вона ж медсестра, якій хірурги руки цілували. Вона їхала рятувати людей, їхніх синів.

Люди, кричу я в душі, не відвертайтеся від мене! Постійте зі мною коло могили. Не лишайте мене саму...

Мати

— Афган, твою мать! Афган... Друг бере до рук газету, читає:

«Радянських солдатів звільнено з полону... Дали інтерв’ю західним журналістам...» — І матом.

— Ти чого?

— Та я б їх усіх до стінки поставив. І сам особисто розстріляв.

— Мало крові надивились! Тобі забракло?

— Зрадників не шкода. Нам руки, ноги відривало, а вони в Нью-Йорку хмарочоси роздивлялися... На «Голосі Америки» виступали...

А там він мені другом був... Співали: «І хліба скоринку, і ту пополам». (Мовчить.)

— Ненавиджу! Ненавиджу!

— Кого?

— Що не зрозуміло? Я втратив друга — тут, а не на війні... (Добирає слова.) Більше нікого... Інших друзів у мене немає... Нині всі розбіглися, сидять у своїх норах. Гроші заробляють.

Афган, твою мать! Хай би я краще загинув. Почепили б на моїй школі меморіальну дошку... Зробили б із мене героя... Хлопчиська мріють бути героями. Я не хотів... Війська до Афганістану вже ввели, але я ще нічого не знав. Мені було нецікаво. У мене було в той час перше кохання, божеволів... А тепер я боюся жінки торкнутися, навіть коли в переповнений тролейбус уранці втискаюся... Розумієте? У мене нічого не виходить із жінками... Від мене дівчина пішла... Кохана... Два роки жив із нею... Того дня я спалив чайник... Він горів, а я сидів і дивився, як він чорніє, зі мною таке трапляється. Цілковите відключення, я тікаю від реальності. Вона повертається з роботи, відчуває запах:

— Що ти спалив?

— Чайник.

— Уже третій...

— А ти знаєш, як пахне кров? За дві-три години вона тхне так, як тхнуть змоклі пахви. Неприємно так... Запах вогню кращий...

Вона зачинила двері на ключ і пішла. І рік не повертається. Я почав їх боятися. Вони... Жінки — геть інші люди. Зовсім інші. Тому вони й нещасні з нами. Будуть слухати, підтакувати і нічого не зрозуміють.

— Який добрий ранок! Ти знову кричав. Ти знову всю ніч кричав, — плакала вона ранками.

А я їй не все розповів... Не розповів про захват, із яким вертолітники бомблять. Хлопці хвалилися: як гарно горить кишлак... Особливо вночі... Лежить поранений — наш солдат. Помирає. І гукає маму або свою дівчину. Поряд лежить поранений «дух» — ми їх теж підбирали — і гукає маму і свою дівчину. То афганське ім’я, то російське...

— Який добрий ранок! Ти знову кричав. Я тебе боюся...

Не знає... Вона не знає, як загинув наш лейтенант... Побачили воду, зупинили машини:

— Стій! Усім стояти! — крикнув лейтенант і показав на брудний сповиток, який лежав біля струмка. — Міна?!

Уперед пішли сапери: підняли «міну» — вона захникала. Це було дитинча. Афган, твою мать!

Що з ним робити — лишити, узяти із собою? Його ніхто не примушував, лейтенант сам зголосився:

— Кидати не можна. З голоду помре. Я відвезу його до кишлаку. Поряд же.

Ми чекали на них годину, а їхати туди і назад хвилин двадцять було.

У піску лежали... Лейтенант і водій. Посеред кишлаку... Жінки їх убили мотиками...

— Який добрий ранок! Ти знову кричав. А потім накинувся на мене з кулаками, скрутив руки.

Іноді я не пам’ятаю свого прізвища, адреси й усього, що зі мною було. Отямишся... І ніби знову починаєш жити. Але невпевнено... Вийшов із дому — і відразу думка: замкнув двері на ключ чи не замкнув, вимкнув газ чи не вимкнув? Лягаю спати, підводжуся і перевіряю: завів на ранок будильник чи не завів? Уранці йду на роботу, зустрічаю сусідів: сказав я їм «доброго ранку» чи не сказав?

У Кіплінга:

Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох,

Допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог;

Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів,

Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів![2]

Я