Людмила Когут - Мудрі жінки

Того дня погода видалася чудова. Гості весело і жваво сходились на подвір’я, а солодкий запах диму багатьом сусідам не дав спокійно всидіти біля своїх будинків. Дрова — вишня і слива. Запашнішого запаху м’яса, ніж підсмаженого на таких дровах, бути не може. Господар усього дав у міру: прянощів, солі. Гості не могли дочекатися частування. Прийшли й Ірина з Оленою, спекли дуже смачні солодощі і поставили до загального столу. Привіталися з усіма гостями і окремо — з господарями. Раніше Оленка безжурно і з усмішкою цмокала Геннадія в щічку і обнімала за шию з дитячою безпосередністю. Сьогодні — увійшла панною і тільки простягнула для привітання руку та поглянула йому в очі своїми карими очимакриницями.

У Геннадія вмить спітніла долоня. Він відчув пальці Оленки у своїй руці, і його руку ніби пробив розряд, він не міг розтулити свою долоню і випустити ніжні дівочі пальчики. Оленчині пальці також ледь тремтіли. Вона висмикнула свою руку з його онімілої долоні і поволі пішла до його синів, які вже не могли дочекатися своєї подруги.

Вона граційно йшла, ледь похитуючи стегнами. «Боже, як я не зауважував раніше, що ця дівчинка має таку гарну ходу!» — подумав Геннадій. Щоб ніхто не звернув увагу на те, що він дій пильно стежить за Оленкою, кинувся до м’яса — добре що швидко отямився, бо м’ясо ледь підгоріло. Далі пильнував тільки м’ясо.

Оленка сиділа поміж хлопців, які навперебій розказували про свої плани на літо. Гості бачили, що хлопці закохані в неї, вони ж у цьому не зізнавались ні їй, ні собі. Кожен із хлопців на самоті мріяв про неї, мріяв про те, як закінчить навчання і обере її собі за дружину. Це були зовсім дитячі сподівання. Дівчата після закінчення школи — вже дорослі, дуже часто одразу виходять заміж, а хлопці-випускники здебільшого ще діти. Вони стають дорослими, коли ідуть в армію або закінчують навчання у вищих навчальних закладах.

І от ці хлопці-діти сиділи поряд зі своїм таємним коханням і не могли з нею наговоритись і надивитись. «Як добре, що ми вже закінчили школу, але живемо так близько, що можемо часто бачитись із нею», — думали вони.

«Боже, як погано, що ми живемо поряд і будемо часто бачитись! Від сьогодні я не можу на неї дивитись так, як колись. Бо я її хочу як жінку. Вона, як лавина, в одну мить заполонила мою душу і розкраяла навпіл моє серце», — думав Геннадій, господарюючи біля вогню.

Минув місяць, літо було в розпалі. Ірина взяла відпустку і поїхала з Оленкою відпочити на південь. Світлана із сім’єю поїхала в гори. Геннадій не міг натішитись, що у подруг не збіглися в часі відпустки, бо почувався би ніяково в тому товаристві, в якому десятки разів відпочивав і йому було комфортно, як ніде.

…Закінчилось літо, всі знову зустрілись. Боже, яке це щастя — мати друзів! Ірина і Світлана не могли наговоритись і натішитись одна одною. Хлопці розказували Олені про свої пригоди. Вона лагідно усміхалась і тішилась їхньому товариству.

Після довгої розлуки зустріч Геннадія та Олени для всіх видалась якоюсь сухою. Потім у ліжку Світлана питала в чоловіка, чи він, не ображений на дівчинку.

Не міг чоловік відповісти дружині, що в ту хвилину, коли Оленка зайшла в дім, у нього від хвилювання затремтіли коліна і на спині виступив холодний піт. Він так довго чекав цієї хвилини, коли зможе заглянути в її глибокі карі очі, в яких він тонув.

Геннадій не міг пояснити дружині, що кожну ніч у думках він цілував Оленині дівочі вуста, мріяв про її тіло, і в нього паморочилося в голові від думки, що він міг би нею оволодіти.

Геннадій не міг не думати про Оленку, про її плоть. Він не знав, що йому робити з цими нав’язливими думками. Це була хвороба, хвороба кохання. Про це він не міг нікому розказати. Як сказати комусь, що ти мрієш і божеволієш від кохання до майже своєї дитини, яка виросла на очах поряд із твоїми дітьми?

Як пояснити комусь, що ти не спиш ночами і вмираєш від бажання любити і пестити дитину найкращої подруги своєї дружини? Усі свої божевільні марення він втілював із Світланою. Любив її з шалом, ненаситно і вмирав біля неї кожного разу, але в думках він володів тим дівчам і боявся назвати дружину Оленою.

…Так минув рік. Олена закінчила перший курс інституту стаціонарно і перевелась на заочне відділення. Хотіла піти на роботу і заробляти гроші. Хлопці вчилися стаціонарно, нікуди не переводились, бо не хотіли йти в армію. Сім’ї зустрічались так само часто, як і колись, але це були більше зустрічі Світлани й Ірини та дітей.

Геннадій часто затримувався на роботі, мав багато замовлень. Але коли знав, що мають прийти Ірина з Оленою, затримувався обов’язково. Усі звикли, що він має багато роботи, і його відсутність ні в кого не викликала ніяких запитань.

Геннадій уникав зустрічей з Оленкою, але одного дня він повернувся з роботи раніше, бо Світлана сказала, що Ірина з Оленою мають до нього якусь справу.

Він летів додому, як на крилах. За вікнами його машини миготіли світлофори. Йому здавалось, ніби вони підморгували йому: «Їдь швидше, тебе дуже чекають і люблять».

Приїхав додому. Усе його сімейство разом. Яке щастя, коли діти тримаються хати і батьків! Зараз це так рідко трапляється.

Його сини — виняток. Дорослі хлопці-студенти із задоволенням спілкувалися з батьками. Розповідали про свої проблеми в навчанні, про друзів, мрії. Єдине, про що мовчали, — про своє ставлення до Оленки. Вони називали її «Шоколадка» — вона була смаглява і трохи подібна до малюнка дівчинки на шоколадці «Оленка».

Коли телефонували до неї, то дуже ніжно питали: «А Шоколадка вже прийшла?». А звертались до неї: «Шоколадко, які в тебе плани на вихідні чи вечір?».

Хлопці часто їздили на природу, дискотеки. З ними завжди була їхня Шоколадка. Сини приїздили додому і ділились із батьками враженнями. Батьки слухали з цікавістю, а Геннадій — особливо