Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

— Щоб заспокоїти вас, мені вистачить одного слова, — сказав шевальє.

— Яке ж це слово?

— Пантарай, — відповів шевальє де ла Прері.

— Ну гаразд, виходить, ви, як і я, агент папи, — сказав Петр. — Беру це до відома з радістю, але в моєму дражливому становищі це нічого не змінює.

— Дозвольте вам заперечити. Бо святий отець велів переказати: нічого не робіть, вертайтесь негайно до Рима, він має там для вас інші, важливіші завдання. Вальдштейн уже мертвий.

— Мертвий? — вигукнув Петр.

Шевальє де ла Прері всміхнувся.

— Ну, не дослівно. Ми, французи, поводимося з цим словом трохи легковажно: для нас кожен, кому перестала всміхатись фортуна, хто, наприклад, попав у неласку до сильних світу цього, позбувся маєтку, чинів, честі тощо, той просто мертвий, та й годі. Ну, а Вальдштейнові вже вдарили в голову хвороби і він одурів; я й кажу, що він мертвий. Сьогоднішній Вальдштейн ще здатен повісити гінця або погрозити кемптенцям, ніби зрівняє їхнє місто з землею, якщо в пана П’єра де Кюкана хоч волосинка з голови впаде. Та він міг би повісити й того самого пана де Кюкана, коли б хтось доніс йому, як той висловився про нього. Щоб він був здатен на великі діла, про це тепер, на думку святого отця, не варто й говорити. І через те ви маєте повернутись. Дуже шкода, що нам, тільки-но зустрівшись, доводиться знову прощатися, та що вдієш; жити в історичну епоху нелегко. Одначе, сподіваюся, в Меммінгені ви перепочинете день-два. Вальдштейн кипить від нетерплячки привітати вас.

— Не розумію, — сказав Петр, — як міг наказ папи дійти до Меммінгена раніш за мене самого. Хіба голубиною поштою?

— Звичайно, — підтвердив шевальє. — Скромні німецькі міста Меммінген і Регенсбург нині опинились у центрі інтересів усього світу, а тому між цими містами й Римом голубів літає більше, ніж нічних мушок круг ліхтаря. Бачите оту чорну цяточку, що рухається від Меммінгена на південь? Головою закладаюся: це голуб несе святому отцеві звістку, що мосьє де Кюкан завдяки панові де ла Прері уникнув смертельної небезпеки. В кожному возі, кареті, фургоні, що їдуть до Меммінгена чи Регенсбурга, ви знайдете клітку з римськими голубами. І навпаки — до Рима везуть меммінгенських та регенсбурзьких голубів. Ось переконайтеся самі…

Підостроживши коня, він наздогнав зеленярський візок, що котився попереду, й підняв на ньому полотнину.

— Тпрусь!. — пирхнув він з досадою, бо замість клітки з голубом побачив чорну кішку, яка сиділа на купі моркви, піднявши голову й нашорошивши вуха. Шевальє хотів був пустити полотнинку, та Петр притримав її.

— Це ти, Лібушо? — спитав він.

Кішка примружила ліве око.

Далі вони їхали мовчки. Шевальє де ла Прері був помітно збентежений.

— Здається, любий друже, — мовив він перегодя, — коли кат підіймав над вами колесо, це вразило вас трохи глибше, ніж ви ладні признатись. А що і я почуваюсь таким утомленим, як уже давно не був, то заявляю: нам давно пора зупинитись у якому-небудь шинку. Я знаю один такий, де подають пристойне біле вино місцевого виробу: живе, з гарним букетом, з легким мускатним присмаком. Ви можете закушувати його, коли хочете, своїм улюбленим хлібом, але я віддам перевагу холодній телятині або, коли її не буде, білому м’ясові з курячих грудець, або ж, коли в наші злиденні воєнні часи не знайдеться й курчати, — вареній сардельці з маслом.

Той шинок, до якого хотів завітати шевальє, стояв край чепурного села Грененбаха, недалечко від Меммінгена, й мав симпатичну назву «Біле поросятко». Коли обидва сіли за чисто вишкребений дощаний столик у садку, під каштаном, що заспокійливо шелестів, і гарна шинкарка з золотою косою дбайливо їх обслужила, Петр хильнув тутешнього білого, справді такого, як казав шевальє, й подумав: якби світ не був кривавим пеклом, то люди б не могли й зрозуміти, яке солодке життя.

— Учора ввечері, — сказав він, — ви нібито розмовляли з однією особою, що плакала за мною, коли мене забрали до темниці.

— Так, це правда, — відказав шевальє де ла Прері, — тільки то була не якась там «одна особа», а ворожка мадам Кураж, яку Вальдштейн найняв, щоб провіщала йому майбутнє. Ох, бісів Кюкане, вам і в нещасті щастить, бо хіба можна не позаздрити чоловікові, за яким плаче така зваблива жінка! Пані господине, ще вина, нам хочеться згадати давні часи, коли ми нудилися в château d’If.

Як пропонував шевальє, вони посиділи за вином та білим курячим м’ясом, згадуючи тяжкі часи, що тепер, через тринадцять років, здавались їм безперервною низкою солодко-безтурботних днів. Витаючи в краях блаженства, обидва довго гомоніли, часто перебиваючи один одного вибухами сміху та захопленими словами: «А отоді…», «А пам’ятаєте…», — і знову й знову віддавали належне злотокосим сестричкам Маделоні, Анрієтті, Сюзанні, Люсьєні й Сімоні — дарма що тепер вони вже напевне стали поважними і, можливо, опасистими матронами. Одне слово, герої любо розважались, поринаючи в минуле, як у бистру прохолодну воду, поки настала пора вертатись у непевну, бурхливу сучасність. Уже хилилось до четвертої години пополудні, коли вони сіли на коней і мовчки, ніби в похміллі після непогамовної оргії спогадів, під палючим сонцем доїхали до Меммінгена.

Двір герцога Вальдштейна, досі такий мовчазний і нудний, тепер розбуявся незвичайною веселістю. Коли радіє король, веселяться й придворні. Вальдштейн хоч і не був королем, зате був двічі герцогом і мав усі причини тішитись, бо не мав сумніву, що його планета, яка ще вчора перебувала в зоні лихих впливів, сьогодні дійшла до сприятливої смуги: шевальє де ла Прері не тільки сам приїхав, а й привіз вістку про такого жаданого П’єра де Кюкана. Крім того, з Регенсбурга несподівано прибув веселий небіж Макс із добрими новинами: незважаючи на інтриги курфюрстів, герцогове становище зміцніло, й цісар дорожить ним більше ніж будь-коли, А на додачу прибула ще й ворожка Лібуша Кураж. Прийшла, бідолаха, пішки, брудна, з голими руками, голодна й спрагла, перевдягнена