Євгенія Анатоліївна Кононенко - У черзі за святою водою

Найбільше надбання подорожей — це зустрічі з людьми, яких ніколи не зустрінеш, сидячи вдома. Мій співрозмовник Падді Вудворт — відомий ірландський журналіст, тривалий час працював для Irish Times, а також є тим, що в нас на­зивається публіцист, а в них — non-fiction writer. Автор книги «Брудна війна чистими руками», яка є бестселером в Ірландії та отримала блискучі відгуки в престижних медіа. Ми сидимо з Падді в Дублінському пабі американського університетського містечка Айова-сіті й показуємо одне одному рекламні ілюстровані часо­писи — про Ірландію та про Україну, шукаємо розбіжності та спільні риси.

— Оh, you also have thatch cottages, — каже Падді із сильним ірландським акцентом. Мені здається, він навмисне підсилює його у своїй англійській мові, щоби продемонструвати його мені, якщо вже мова зайшла про національну специфіку. Ірландський акцент полягає в тому, що майже всі англійські звуки «т» і «с» вимовляються як «ш». Наприклад, слово also звучить в устах носія ірландського акценту не «олсоу», а «олшо». А thatch cottages — це будиночки, вкриті солом’яним дахом, себто стріхою. Кам’яні стіни ірландських традиційних сільських будиночків зовсім не такі, як в українських «біля­вих хаток», а покрівлі справді дуже схожі.

Але це щодо зовнішньої подібності. В Україні не раз доводилося чути невідомо ким упроваджений термін «ір­ландизація», вжитий стосовно української культури. Склад­но сказати, що таке «ірландизація України», це поняття ще не потрапило до енциклопедій. Певне, це, коли українську національну ідентичність не пов’язують з українською мовою. Коли українська мова ніяк не є мовою спілкування, вживається тільки в ритуально-пісен­ному контексті. До речі, ірландська мова в Ірландії не вживається навіть так. Ірландський наці­ональний гімн (дуже войовничий текст, написаний у роки ірландського повстання) співається по-англійськи. Є й кельтська версія, створена вже після англійської. Нею, буває, послуговуються лише на бездержавній Півночі.

— Раніше нас змушували вчити ірландську в школі, щоби ми могли принаймні прочитати декілька речень. Тепер навіть найзатятіші борці за кельтську мову починають розуміти, що вивчення мови, якою ніхто не користується, є лицемірством. В Ірландії тільки три відсотки населення розмовляють кельт­ською.

— У чому ж тоді полягає ваша національна ідентичність, якщо ви розмовляєте тою ж мовою, що й британці?

— Але ми розмовляємо нею значно краще! — вигукує Пад­ді. — Ірландці протягом століть уважалися людьми другого сорту сто­совно британців, нам треба було весь час доводити, що ми — не гірші! І це прагнення давало й дає непогані результати. Ми маємо чотирьох нобілевських лауреатів із літератури!

Абсолютно вірно. Ірландія дала світові чотирьох нобі­левських лауреатів. Єйтс, Шоу, Беккет, нині живий Шимас Гіні. Плюс Джеймс Джойс, який хоч нобілеянтом і не був, але став одним із трьох китів європейської літератури ХХ століття. Всі вони писали англійською, Беккет іще й французькою. Ірландською пишуть тільки маргінальні ав­тори, які розмовляють тою ж англійською. Декілька десятків фахівців з ірландської мови будуть у світі завжди, оскільки існують ірландські саги, які є видатними пам’ятками світової літератури. Як завжди будуть в академічних колах які-небудь шумерологи.

У мене у вухах гудуть українські інвективи «мова — наша душа», «без мови нас нема», і я питаю Падді, чи він уважає себе ірландцем, а у відповідь маю здивований погляд.

— Не дивуйтесь моєму питанню. Тих людей, якими ви пишаєтесь, у моїй країні вважають англійцями. І Бернарда Шоу, і Оскара Вайлда. Можливо, хтось чув, що вони з Ірландії, але це тою ж мірою, якою є гасконцем француз д’Артаньян.

— Але ж вони ірландці! І патріоти Ірландії! А чи є ір­ланд­цем я? Це смішне питання. Почати з того, що я є гро­мадянином республіки Ірландія і я є ірландцем по крові. У чому наша національна ідентичність? Не в знанні давно забутої мови, і навіть не в релігії — я є протестантом. Пев­не, передовсім це політична свідомість ірландців. Ми — окрема країна, яка йде своїм шляхом. Плюс культурна своєрід­ність, яку видно всім, хто знає нас. Ми — не такі, як англійці, ми — інші. Ми визнаємо себе іншими, вони визнають іншими нас. А як схопити, описати нашу ідентичність — то вже інше питання. Чи вона в ірландському рудому кучерявому волоссі та веснянках, — то ніяк не всі етнічні ірландці мають зовнішність святого Патрика. Чи в тому, що ми з вами сидимо в Дублінському пабі, які є в кожному місті світу, яке себе шанує.

— Але, якщо ви з британцями визнаєте одне одного іншими, то як складаються ваші стосунки? Не в політичному сенсі — облишмо політику — а в побутовому, на рівні люд­ських стосунків?

Наші стосунки мають тисячолітню історію, і вони, зви­­чайно ж, були трагічними для ірландців. У католицькі ча­си ірландську шляхту винищували фізично, гнучкіша про­тестантська релігія дозволила ефективно перевербовувати її на британський бік. Ірландців і вбивали, і принижували. Але все — це загальні слова, ви все це можете прочитати в підручнику з історії. Ті часи, коли все хороше, що зробили ірландці, ставало англійським, а все кепське — лишалося ірландським, потроху минають. Так, в ірландських містах і досі є паби, куди англійцям краще не ходити і навпаки, але це більше стосується пролетарських верств населення.

— А такі питання, як стосунки з колегами, шлюби...

— В інтелектуальних колах ці стосунки вирішуються культурно. Не знаю, щоб колись батьки перешкоджали шлюбам ірландця і англійки чи навпаки. Зі шлюбами зараз настільки складно, що старше покоління неймовірно радіє, якщо діти все-таки вирішили одружитися, яка різниця, ірландець,