Такехіко Фукунага - Острів Смерті

не відводила очей від А., а та начебто не відчувала на собі того погляду. Широко відкритими очима, ніби в напівзабутті, вона втупилась у пляму на стелі. На її обличчі не було видно якихось переживань. Однак М. вважала його гарним, бо її стиснуті губи (вони могли в будь-яку мить затремтіти) протистояли душевним бурям, а очі насміхалися з власного відчаю. „Бідолашна! Скільки їй доводиться терпіти! І марнувати на це свою молодість”.

М. думала, дивлячись на А., а та, нічого не помічаючи, втупила очі в стелю. Коли ж згодом надійшов час вечеряти, М. встала з ліжка, накинула на себе халат, натягла на ноги шкарпетки і, взявши сковорідку та яйця, вийшла з палати. Незабаром у коридорі задеренчав візок, з'явилася медсестра й поставила на тумбочках дві таці з їжею. Але А. й цього разу не повернула голови, лише тихо подякувала.

— А.—сан, чого ти прикидаєшся, буцімто спиш? Пора вечеряти,— грубо озвалася М. ще з порога, тримаючи в руці сковорідку.

— Ніщо мені не смакує.

— Не кажи дурниць. Вставай. Я приготувала омлет.

А. спроквола ворухнулась і, поправляючи комір піжами, підвелася на постелі. М. поставила сковорідку на тумбочку й подала А. пальто, що лежало в її ногах. А. подякувала й накинула його собі на плечі.

— Ти, вважай, уже здорова, тож бадьорися,— сказала М.— З'їж омлет і наберешся сили.

М. розділила омлет надвоє й розклала на тарілочках. Лікарняна вечеря була вбога — невеличка смажена, але холодна котлета й овочевий салат.

— Начебто смачний,— промовила А.

— То тільки з вигляду. Насправді цей омлет не з найкращих продуктів. Як ти гадаєш, з чим він?

— З шинкою?

— Чого схотіла! На жаль, у ньому нема й шматочка м'яса. Коли щось на кухні попросиш, усі супляться. Мені вдалося роздобути лише трохи цибулі. Щоб ти знала, цей омлет з цибулею.

— І такий смачний!

— Я рада, що він тобі сподобався. Як-не-як, а це таки омлет.

На ці слова А. всміхнулась — печаль виявилася безсилою перед усміхом. Обличчя А. стало лагідним, невинним, як у дитини.

— А.—сан, а ти вмієш готувати омлет?

Запитання було несподіване. А., досі усміхнена, кивнула головою.

— Ага. Вмію.

— Чудово! А от я, мушу признатись, не розуміюся на куховарстві.

— Невже? Ви завжди так смачно готуєте. От хоч би цей омлет.

— Це тобі так здається. Бо лікарняні страви несмачні. Годують нас тут абияк! — вигукнула М. майже сердито, водночас не спускаючи радісного погляду з усміхненої А.

Незабаром виявилося, що апетиту бракувало не так А., як М. Та, певно, А. сама помітила, що апетит у неї з'явився завдяки вмовлянню М. Хоч вечерю в лікарні подавали досить рано, але електрична лампочка під стелею вже горіла, ще більше підкреслюючи злиденний вигляд їхньої палати. Коло А. і М. не було торшера, а тому читати книжку чи газету лежачи було неможливо. Залишалося вести розмови або мовчати. Відтоді, як вони познайомилися, минув тиждень.

Цього вечора, як тільки медсестра, поставивши їжу я тумбочки, вийшла з палати, М. не лягла в своє ліжко, а присіла скраєчку на постелі А.

— Я хочу з тобою поговорити,— промовила вона тихо, повернувши голову до А. Та мовчки глянула на неї. А. випадково опинилася в одній палаті з М. і знала про неї дуже мало. Навіть не знала, яка хвороба привела її в лікарню, їй було відомо тільки те, що М.— художниця, викладає малювання в жіночій школі, здається, незаміжня, що до всього ставиться байдуже, з холодком, але від природи добра. М. ще ні разу не заговорювала з нею так серйозно.

— А що таке? — здивувалася А. М. ще вагалася — на її обличчі було видно розгубленість. Та від її колишньої різкості не лишилось і сліду.

— Моє діло запропонувати, а ти сама вирішуй. Ти не хотіла б поселитися разом зі мною? — випалила М. одним духом, глянула на недовірливе обличчя А., потім передихнула й повела далі: — Я розумію: може, це негарно з мого боку. Але ти не спіши з відповіддю.— Хоча А. не заперечувала, М. підняла руку, ніби збираючись спинити її.— Я подумала, що тобі нема куди подітися, нема де оклигувати, коли випишуть з лікарні. Якщо я помиляюсь, то пробач. Ти не думай, що я шпигувала за тобою. Я нічого не знаю про тебе. Мені байдуже до твого минулого. Але твоя розмова з директором лікарні впевнила мене в тому, що ти не живеш з батьками. В лікарню до тебе майже ніхто не приходив, і я зрозуміла, що тобі буде важко за її стінами. Тим більше, що тобі потрібен догляд, інакше оперований апендицит дасть ускладнення. Моє діло запропонувати, а ти сама вирішуй. Можеш переїхати до мене, трохи поживеш, відпочинеш, а тоді вже остаточно дійдеш до певного висновку. Словом, вважай, що так ти продовжиш своє лікування. Як ти на це дивишся? Я займаю кімнату на вісім татамі на другому поверсі, господиня дуже добра жінка (її чоловік загинув на війні) і не матиме проти тебе нічого поганого. Вдень я працюю в школі й дома не буваю, тож ніхто не заважатиме тобі відпочивати. А якщо тобі й це набридне, можеш зайнятися малюванням. Ну, то як тобі моя ідея?

Поки М. говорила, А. пильно дивилася на її запальне обличчя. Навіть очима не мигала, і вони то зблискували, то тьмяніли, поки нарешті не затекли слізьми.

— Ну, то як? Не думай, що я хочу взяти тебе під якусь особливу опіку. Просто в наш час, коли не вистачає житла, займати одній кімнату на вісім татамі — чисте марнотратство. На мене часто нападає журба, але я важко сходжуся з людьми, а тому не хотіла б жити з будь-ким. Я вже тиждень спостерігаю за тобою, навіть кілька малюнків накидала, і мені здається, що ми з тобою поладимо. То як, спробуємо?

Оскільки А. мовчала, то вмовляння М. уже стало нав'язливим. Та незабаром вона звернула погляд на темне вікно і втомленим голосом повела далі::

— Я розумію, що ти не сподівалася від мене такої розмови. Я старша за тебе і в житті більше пізнала, але ти не впевнена, чи можна покластися на мене чи ні. Я зовсім не збираюся виступати в ролі старшої сестри. Якщо моя пропозиція тобі не до вподоби, то так і скажи — я не ображусь. Правду кажучи, я волію жити сама, я завжди заглиблена в свої думки. Завжди мене щось гнітить. Ти теж начебто завжди засмучена, але насправді ти — людина світлішої