Анатолій Андрійович Дімаров - На коні й під конем

Кинувши на лаву книжки, я обережно підступав до столу. Так обережно, наче костюм той — жива істота, і я можу її налякати.

— Це мені?

— Тобі, синку, тобі!

— Гу, гу!..

— Зажди, не шарпай, бо помнеш, — лагідно каже мама, одбираючи в мене піджак. — Давай краще поміряємо.

Я не примушую довго вмовляти себе. Раз-раз — черевики гуркотять аж під лаву. Раз-раз — і штани вслід за ними.

— Скидай і сорочку. Хіба не бачиш: я тобі купила нову! Лише зараз помічаю сорочку, що аж виблискує синім кольором, виграє перламутровими гудзиками. Ох, і мама ж!.. Ну, й мама ж!.. Ні в кого нема такої мами, як у мене!..

А вона осмикує на мені костюм, крутить мене і так і сяк, все не може намилуватись мною.

— Трохи великуватий, та це не біда. Я якраз і купувала на виріст.

— Можна, я вийду надвір?

— Потерпи до Першого травня, — відповідає мама, обережно скидаючи з мене піджак. — Вийдеш у новому вже на свято.

Я не пробую заперечувати. Покірно роздягаюся і лізу за осоружними старими штанами, що ображено згорнулись під лавкою.

Гаразд, походимо й у цих. Вже не довго лишилось до свята.

От тільки щоб дощу на Перше травня не було.

Настав Першотравень. Радісний сонячний ранок трохи зіпсував Сергій: ревів, як труба, що він піде в старому, а я — у новому. Заспокоївся лише тоді, як я йому віддав п'ятикутну зірку, що виміняв за самопал у одного хлопця. А той зняв її крадькома з кашкета свого брата, що приїхав у гості з армії.

Цілий ранок тільки й балачок було, що про мій новий костюм.

Підходила Галина Іванівна, хвалила обнову.

— Ти вже справжнісінький кавалер, — сказала вона. І хлопці відразу ж стали дражнити «кавалером».

Із заздрощів, звичайно!

— Посмотрите, какой красавец! — помітила мій новий костюм і Варвара Іванівна.

Віктор Михайлович, схвально оглянувши мій одяг, сказав:

— Ітимеш у першій шерензі.

Навіть Павло Степанович не пропустив мимо уваги моєї обнови. Коли всі вишикувалися в одну довгу колону та винесли з кабінету директора прапор, завуч пройшовся вздовж рядів і побачив мене.

— Вийди з колони!

І коли я, гарячково пригадуючи, про яку чергову шкоду стало відомо Павлові Степановичу, залишив колону, він мені сказав:

— Іди ставай попереду. Нестимеш прапор.

Прапор!

Мене аж кинуло в жар од щастя. Бо хто із нас не мріяв хоч раз у житті пройтись попереду шкільної колони з прапором у руках!

— Втримаєш? — запитав Павло Степанович, даючи мені важкий прапор до рук.

— Втримаю!

Коли скінчився мітинг, я з жалем одніс прапор до школи, поставив у кабінеті директора. Вийшов надвір і задумався, не знаючи, що його робити далі.

Звичайно, я знайшов би що робити, он хлопці вже майнули до лісу, але я ж був у новому костюмі, а мама якнайсуворіше наказала:

— Дивися ж: задумаєш іти до річки чи в ліс — переодягнися в старе!

Та я й сам добре розумів, що нову річ треба берегти. Не маленький.

Тільки мені хотілося ще побути в новому костюмі.

І я, принісши у жертву і річку, і ліс, повагом простую вулицею, точнісінько так, як це роблять дорослі. До цього зобов'язує мене новий костюм.

Новий-новісінький!

Зупиняюся аж на греблі, коло ставка. Тут зовсім мілко, тільки дуже грузьке, замулене дно, а вода густо вкрита ряскою та жабуринням. Обережно, щоб не заляпати нового костюма, опускаю ногу і носком черевика пробую розігнати ряску.

— Ти будеш купатися?

Я оглядаюся. За мною стоїть Світланка — п'ятилітня дочка Павла Степановича. Я дуже люблю Світланку, а вона як побачить мене, то так і летить мені назустріч.

З нагоди свята Світланка прибрана в біле платтячко, в білі шкарпетки і черевички, а в кучерявому волоссі — білий бант. Світланка зараз дуже красива, мене так і тягне взяти її на руки.

— Ти купатимешся? — запитує ще раз вона, серйозно дивлячись на мене.

— Купатимусь.

— Тут?

Світланка недовірливо дивиться на ряску і жабуриння, а мені стає смішно. Однак я стримуюсь і, зробивши якомога серйозніше лице, відповідаю:

— Отут.

— А чого ж ти не роздягаєшся? — трохи подумавши, запитує Світланка.

— Бо я купатимусь у костюмі.

— У костюмі?

Очі Світланчині стають круглі, як гривеники. Вона з таким подивом дивиться на мене, що я не витримую: сміючись, хапаю її на руки і починаю гойдати.

Світланка задоволено верещить.

— Ще!.. Ще!.. — вимагає вона. — Покрути!

Я кручу її довкола себе! Світланка білим метеликом пурхає в повітрі.

Потім, втомившись, поставив Світланку на землю.

— Ти не будеш купатися?

— Не буду... А ти хочеш скупатися?

— Хочу.

— Тебе кинути у воду?

— Кинь!

Я вирішив трохи налякати Світланку. Вхопивши її за руки, крутнув перед собою так, щоб вона злетіла над ставком. І чи то в мене були слизькі долоні, чи новий костюм тому виною, тільки Світланка раптом одірвалась од мене, полетіла в ставок.

Із ставка вилазила вже не Світланка. Якесь сіре жабеня, заляпане тванню, обліплене жабуринням та ряскою, вигрібалось до берега і щосили кричало.

Вже нічого не тямлячи, я кинувся навтікача. Біг так, наче за мною гнався сам Павло Степанович з сокирою або ножем у руках. Ускочив у двір, пометався, пометався, шукаючи, куди б заховатися, та й видерся на горище.

Х-ху!

Серце моє як не вискочить, у вухах ще віддзвонює крик бідолашної Світланки. Що я наробив!

Сиджу, бовдур бовдуром, і вже не радію новому костюмові. Коли б не він, я не пішов би на оту греблю, не зустрів би Світланку, не гойдав би її, лякаючи, над водою.

Згодом чую крик дружини Павла Степановича: вона йде сваритися із мамою. Забиваюся в найтемніший куток горища, прислухаюсь до глухих голосів, що доносяться з хати.

Ось двері сердито грюкають, мама виходить на ганок і щосили гукає:

— То-оля!.. То-олю-у!..

Я весь зіщулююсь, мовчу. Перестаю навіть дихати.

— Біжи поклич мені Тольку! — наказує мама братові і знову заходить до хати.

Сергіїще, чую, побіг. Гукає як недорізаний:

— То-олько-о!.. То-олько-о!.. Тебе мама кли-иче-е!

Чого рота дереш?! Знаю й так, що кличе!

Дружина Павла Степановича нарешті пішла. Мама, проводжаючи, все пробачалась перед нею, наче не я, а вона впустила Світланку в ставок.

І чого я такий нещасливий? Чому мені так