Роберт Конквест - Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

працювали під охороною. Але так чи інакше мали самі подбати про те, як прогодувати себе у важких умовах Півночі.

Згідно з ухвалою президії Сибірського крайвиконкому від 3 лютого про «поліпшення» постачання харчовими продуктами засланців, необхідно було «забезпечити, щоб уже в 1934 р. новоприбулі одержували хліб, городину та інші продукти за рахунок власного врожаю». Для цього передбачалося руками поселенців розчистити 50 тис. га лісових площ (тобто 900 кв. км), щоб використати їх для вирощування сільгоспкультур.

Відомо, що «куркулі» були основною робочою силою у новостворених радгоспах і багато з них залишилося працювати на землі. Інших використовували як різноробів. На початок 1935 р. понад 600 тис. депортованих селян працювали на промислових підприємствах. Навесні 1931 р. було прийнято рішення «передати» 10 тис. куркульських родин у розпорядження адміністрації підприємств кольорової металургії і 8 тис. для роботи на вугільних шахтах Печори.

З 50 тис. робітників, які працювали на новому промисловому комплексі в Магнітогорську, розкуркулені селяни складали майже третину (чимало їх було і серед тих 20–25 тис. каторжан, які працювали на шахтах і рудниках і яких власті характеризували як карних злочинців). Один інженер розповідав, що він був свідком прибуття на Північний Урал у 1931 р. кількох вагонів з «куркулями», їх направили працювати на шахти; пізніше він зіткнувся й з іншими подібними групами, що примусово працювали на золотих, мідних і цинкових рудниках в інших районах країни. У селищі Багатському на річці Томі близько 5 тис. «куркулів» працювало на будівництві порту, одержуючи всього 250–300 г хліба в день; вони змушені були добувати додаткову їжу, де тільки можна.

Щодо тих засланців, яких у суворих умовах Півночі та Сибіру змушували займатися сільськогосподарським виробництвом, то варто зазначити, що їхнє вміння та працьовитість часом перемагали. Радянський письменник Б. Можаєв в одній із своїх книг, присвячених історії проведення ранньої колективізації 1928 р., розповідає про колишніх «куркулів», яких депортували на Північ рубати ліс. Але вони, підкреслює оповідач, працювали так уперто, що досягли добробуту, і їх довелося «розкуркулити» та депортувати вдруге.

Фактично без коней та плугів, маючи лише сокири та лопати, найвитриваліші з депортованих селян вижили й створили досить заможні поселення — з яких їх знову виселили, коли урядові чиновники помітили зростання їхнього добробуту. О. Солженіцин розповідає, що одній із груп старовірів також удалося створити заможні поселення. Уникаючи будь-яких контактів із зовнішнім світом, вони змогли проіснувати аж до 1950 р. І все ж їх було викрито і звинувачено в «саботажі».

На неосяжних російських просторах властям важко було здійснювати невсипний контроль за життям тисяч і тисяч мешканців нових поселень. За офіційними даними, не менше 25 % депортованих до Сибіру «куркулів» (переважно молодь) до середини 1930 р. втекли із місць заслань. Власті характеризували їх як непримиренних ворогів радянського ладу.

Збереглося чимало свідчень про це. Зокрема, один із радянських авторів (Підгайний) розповідає про двох молодих українців, яким удалося заволодіти рушницею начальника станції, після чого вони з мізерним запасом провіанту попрямували через тайгу, харчуючись олениною та дичиною.

Але хоча декотрим засланцям удалося втекти, а інші змогли вижити завдяки просто неймовірним зусиллям, слід підкреслити, що багато з них не вціліло.

У Ємецькому розміщувався величезний «сімейний» табір, де перебували переважно жінки і діти. Понад 30 тис. осіб тіснилися в 97 бараках. Щоденний раціон складався із 300 г хліба, 100 г проса та 100 г риби. За відсутності будь-якої медичної допомоги у таборі лютували епідемії кору та скарлатини. Дитяча смертність була величезною, не проходило й дня без похорону. Відвідавши цю місцевість знову, в 1935 р., колишній в'язень побачив, що цвинтар, де стояли нескінченні ряди хрестів, власті зрівняли з землею.

З 40 членів родин з одного села, заарештованих і засланих до Сибіру, лише п'ятеро повернулися, завдяки фальшивим документам, у 1942 р., щоб повідомити, що всі інші померли від надмірної праці та голоду.

Одного українського селянина з жінкою, дев'ятьма дітьми та батьками похилого віку заслали на Соловецькі острови. Дев'ятилітньому синові вдалося втекти, хоча йому й прострелили ноги. Інші померли.

В «ізоляційному таборі» в Томську 13 тис. ув'язнених отримували по 250 г хліба та мисці «супу» на день. Від голоду та хвороб щодня помирало 18–20 в'язнів. З 4800 чоловік, які прибули до одного з сибірських концтаборів у жовтні 1931 р., до квітня 1932 р. померло 2500. Навесні 1932 р. власті припинили постачати харчовими продуктами українське «спеціальне» поселення Медвеже на Уралі. Голод, як пізніше в самій Україні, умертвив багатьох.

Солженіцин оповідає про 60–70 тис. чоловік, яких перегнали через покриту кригою сибірську річку Васюган, а потім покинули напризволяще на клаптиках твердого грунту в місцевих болотах без їжі і будь-яких знарядь праці. Пізніше їм усе ж послали харчі, але запізно, всі ці люди померли. Начебто було проведено розслідування і одного з відповідальних керівників, винних у цій трагедії, як повідомляють, розстріляли.

За приблизними підрахунками, майже третина депортованих загинула. В основному це були діти, жінки, старики. Один депортований «куркуль» оповідав, що у Ємецькому таборі на Далекій Півночі 18 квітня померла його трирічна донька. Маленька «злочинниця» сповна спокутувала «провини» своїх батьків і дідів.

Позиція партії стосовно заможного селянства та обгрунтування усього заподіяного йому викладені з винятковою відвертістю у романі Іллі Еренбурга «День другий», виданому в Москві в 1934 р.: «Ніхто з них не був винний ні в чому: але вони належали до класу, який був винен в усьому».

7. Прискорена колективізація та її крах у січні-березні 1930 р

Селянинові, якому вдалося уникнути розкуркулення, судилася інша доля. У його житті мали відбутися корінні зміни і то не з власної волі. За словами Сталіна, підхопленими радянськими засобами масової інформації, розпочатий курс на колективізацію був «революцією, здійсненою згори» (хоча, як запевнялося, «безпосередньо підтримуваною знизу» селянами).

Суть колективізації фактично викладена в рішеннях, які Сталін разом із своїми найближчими прибічниками ухвалив у 1929 р. У загальностратегічному плані ці рішення, звичайно, корінилися в марксистській доктрині і попередній історії партії. В тактичному плані вони стали безпосереднім результатом маневрувань партійного керівництва, в яких суто догматичні мотиви перепліталися з інтересами боротьби за владу.

Плани та практичну діяльність комуністичної партії на цьому етапі деякі західні науковці інтерпретували як цілком природні, логічні і раціональні, більше того, зумовлені реальними історичними обставинами, що склалися на той час у країні. Ортодоксальний радянський дослідник схвально зазначає, що, на відміну від більшості своїх західних колег, один із них писав про «грунтовно підготовлену програму колективізації». Насправді такої програми не існувало. По суті, як ми