Сергій Володимирович Кисельов - Веселий ярмарок

на нього гримати!

— Ай-яй-яй,— кажу,— хіба так можна? Посівна на носі, а кузня на замку. Куди це годиться?

— Молодий — виправлюся,— буркнув Заброда.

— Вірю, Панасе, вірю.

— Блажен, хто вірує,— кисло посміхнувся Панас і пішов не до горна, а до відра з водою.

Виправдував моє довір'я днів п'ять. А потім знову прогуляв. Цілий день. Тут я не обмежився коротким «ай-яй-яй», а довгенько й популярно тлумачив йому, що таке прогул і яка від нього шкода.

— А якби в тебе була не кузня, а мартенівська піч? — не шкодував я красномовства.— Або пульт керування термоядерним реактором?..

Панас зрозумів. Але весілля в кума визнав за причину поважну і не відчиняв кузню два дні. Третього дня я прочитав йому цілу лекцію про ціну робочої хвилини, про весну, котра одним днем красна, про купу борін під кузнею, до яких треба кувати зуби. Вислухавши, Заброда винувато посміхнувся:

— Розумію... Вірю. Тільки руки сьогодні... Мені б маленьку, і все наладилося б. Їй-богу.

Послав я конюха за чверткою. Поки Панас похмелявся, я розвів вогонь і заходився власним прикладом показувати, що має робити коваль. Скоро Панас ожив, повеселів і навіть став подавати мені кваліфіковану допомогу:

— Шеф, поклади ще в жар... Во-о! А тепер щипцями бери за отой край. Во-о! І повертай, повертай щипцями...

Коли я відклепав п'ять зубів до борін, Панас поспівчував:

— Вірю, важко з незвички. Давай, я тепер сам. Ось ковтну рештки... Ну, будь!

— Гляди ж не підведи,— прошу,— і працюй сьогодні допізна, щоб з боронами затримки не було. А коли треба буде залишитись дома, хоч попереджай, щоб я знав.

— Це можна, шеф. Післязавтра брат улаштовує стрижки донечки. Піс-ля-зав-тра-а!

— Ну, гаразд. Та не «настрижися» ж, прошу.

Після стрижок Заброда з'явився прямо до мене в кабінет:

— Шеф! Лихий попутав, не вклався вчора в рамки. Переборщив. Не робітник я сьогодні, лікуватись треба. Хочеш, щоб культиватор ремонтувався, гони п'ятьорку. І на закусь, само собою.

Вперше я відчув себе в тупику. Як тут учинити, щоб у наших стосунках не появилася тріщина, і всі мої старання не зійшли нанівець? Прикинув і так, і сяк і нашкріб чотири карбованці з копійками. Все одно знайде, чим похмелитись, та ще й завіється світ за очі. Він пішов, а мене обсіли сумніви: чи з того боку я підходжу до Панаса? Може, якийсь інший метод спробувати? А який саме?

Невдовзі я несподівано для самого себе розрубав цей гордіїв вузол. Приходжу ледь світ на роботу, а прибиральниця тітка Настя, зустрівши мене в коридорі, кепкує:

— Не спіши, Іване Михайловичу, твоє місце вже зайняте.

Заходжу до кабінету — точно. За моїм столом возсідає Панас Заброда, мов зроду там сидів. На моє вітання кивнув і:

— Слухай, шеф, сюди. Учора я забув попередити, що сьогодні мені в місто до сестри гайнути треба. Допомогти їй те-се.

— Не те-се, а скоби робити треба для будбригади.

— Чого ж я й прийшов! — Заброда припалив сигарету.— Словом, ось ключі від кузні. Прошу! Арматура лежить у кутку під верстатом.

Моє самовладання, що гартувалося два місяці, почало здавати. Ледь стримуючи дрож у голосі, я спитав:

— Куди гнеш?.. Щоб я... скоби роби-ив?!

— Може, ти хочеш сказати, що замість мене поїдеш до моєї сестри? Вибирай сам...

Перш ніж устиг я подумати про свій метод виховання, щось підкинуло мене з лавки, і я втратив самовладання...

Розборонила нас тітка Настя шваброю...

Тепер я мислю так: може, оцей радикальний метод, до якого я вдався мимоволі, якраз і підходить Панасові? Уже два тижні він не ходить по кумах, не вимагає грошей у мене і кує з ранку до вечора.

Василь Юхимович

ПОДУШНЕ

Для безробітних чи для грошовитих,

Де не ступни — контори страхові.

Собі ціну, щоб не продешевити,

Складають про всяк випадок живі.

Коли виходять рано-вранці з дому,

А повернутись мають аж вночі,

Беруть (і страхагентам те відомо)

Страховку — і середні, й багачі:

Тверезі перестрінуть, чи п'яниці,

Чи здирці — героїнники нічні,—

Для них нема великої різниці,

Всі жителі — в однаковій ціні.

А в типів саме вовчі апетити,

В них — криза... Жити хочеш — заплати-и!..

Тож доларами мусите платити —

Від десяти і до п'ятнадцяти.

Щоб вам очей у пітьмі не виймали,

Давайте без дебатів одкупне:

Для вас це не багато і не мало —

Трусіть свій ридикюль чи портмоне!

Американці, кажуть, грошовиті,

Де не ступи — контори страхові...

А страх — то страх: щоб не продешевити,

«Подушне» носять при собі живі.

Василь Юхимович

КЛЮЧОНОСЦІ

В дівок і в довгокосих паничів,

Що вбрані, мов ковбої, по-техаськи,

Видзвонюють дзвіночки із ключів,

Почеплені на вишмуляні паски.

Ну, полісмени клацати майстри,

В тюремників бряжчать ключі од камер

Чи в ключарів — набір в монастирі,—

Ті завше щось тримають під замками.

А що дівчатам замикать од мам,

Чого у хлопців той довісок дзенька?

Це — власності дрібної талісман,

Чи брязкало — ото й скарбниця всенька?

Вдень дзеленчать, подзенькують вночі

На поясах рясні залізні в'язки...

Мо', відмикають носіям ключі

Всі штати — від Айови до Аляски?

А може, у дівчат і юнаків

Ті кетяги металу — знак бойкоту,

Бо остогид «істеблішмент» батьків —

На сполох кличуть Джорджію й Дакоту?

Про що вони на ретязі бряжчать?

Свій банк чи сейф?.. Свій скутер на воді є?..

Чи так багато в цій країні щасть,

Чи, може, так багато лиходіїв?

Дзеленькання-подзвіння не змовка.

Протест залізний — молоді заслуга?

А може, всяк ще й душу замика,

Щоб хтось не вдерсь, не вкрав чи не підслухав.

Микола Яровий

ГЕРОЙСЬКА ШАХТА

До шахткому до кімнати,

Тобто кабінету,

Завітав якийсь патлатий

Працівник з газети.

Молодий та нетерплячий,

В нього слово — зброя.

— Хочу,— каже,— я побачить

Справжнього героя! —

Голова всміхнувсь гостинно:

— Тож пішли зі мною.—

І привів того хлопчину

Просто до забою.

Там комбайни наче танки,

Люди як вояки,

На круте вугілля зранку

Йдуть усі в атаку!

Аж гримкоче підземелля,

Гуркотить громами,

І лягає чорна скеля

Груддям під ногами.

— Де ж герой? —

новак питає,—

Зліва а чи справа? —

Голова лише зітхає,