Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Мала господинька проявила велику делікатність, яку, треба сказати, Олена повністю оцінила. Ольга не обзивала Оленину дитину ненормальною, істеричкою чи вар'яткою, як це деколи дозволяла собі Катерина, ба навіть Слава, бо відчула, що це може спричинити біль матері («Мій мені немилий, але при мені не бий»).

— Мамцю, кохана, дорога мамцю, я думаю, що пан Орест Білинський не міг зробити нічого ганебного просто тому, що його характер не здатний на щось подібне. А навіть коли то правда, що він щось мав з комуністами, як говорить вуйко Сидір, то видно, — чує мамця? — то видно, що цього немає чого соромитися. Пан Орест Білинський, я ще раз кажу мамці, не міг би поступити не гонорово, ну, нечесно, правда? Мама стільки років знає пана Ореста Білинського як порядну, принципову людину, і раптом хтось сказав не таке слово про нього і мамця вже втратила віру в нього? Мамочко, як же можна бути такою малодушною?

Олена оцінювала (то тільки ми дітям уділяємо ласки, не важачи та не міряючи, але те, що дістається нам від них, все, все до окрушинки проходить через реєстратуру нашого серця), ще й як, добру волю малої господиньки, але було їй дуже боляче, що вони однаково не розуміють одна одну. Та хіба Олену вразило так сильно те, що родичі, в тому числі і її рідна дитина, приписали Орестові Білинському політичні погляди інші, аніж самі мали? Одного лише не знала Олена, що мала господинька, обороняючи Ореста Білинського, посередньо брала під захист і своє кохання до сина старого Йосифа Завадки.

Хіба той факт, що мамин приятель (якщо не вжити ніжнішого слова), солідна й шанована у містечку людина, член тієї суспільної сфери, до якої за соціальним і товариським положенням належали і Річинські, мав що-небудь спільне з комуністами, не являвся до деякої міри моральною реабілітацією в очах Ольги комуністичної організації як такої?

На основі того, що чула Ольга в своєму оточенні (плюс газети) про комуністів, донедавна весь комуністичний підпільний рух уявлявся їй збірною, темною, злою силою, яка грабує, вбиває, нищить інтелігенцію і здобутки вікової культури в ім'я туманної, утопічної ідеї, яка ніколи не стане реальністю, бо цивілізований світ не допустить цього.

Познайомившись з Бронком Завадкою, Ольга силою обставин була змушена змінити свою думку про представника того табору. Велика громадська відвага, начитаність, пуританська правдивість, принциповість (прикмети, так рідко подибувані у так званому вищому товаристві!), тверда віра у свої ідеали, сміливі погляди Бронка Завадки на взаємини між людьми зняли полуду з очей Ольги настільки, що вона була вже згодна визнати комуністів за нормальних людей. (Хоч у хвилини критичних роздумів не була певна, що всі похвальні прикмети не приписувало йому її закохане серце).

У всякому разі, Ользі бодай ясна причина зміни її поглядів на комуністів, а що ж штовхнуло лисого добродія, меценаса Білинського, піддати ревізії свій світогляд?

Цього мала господинька не могла аж ніяк збагнути!

Зрештою, ця думка не дуже хвилювала Ольгу Річинську. Її голова в той час була заповнена чимось іншим: чому Бронко так довго не показується їй на очі? Чи часом, борони боже, не заарештували його у зв'язку з тим вбивством на вулиці Вузькій?

Не могла навіть перевірити цієї жахливої можливості, бо не знала його адреси та не мала певності, чи він на тій самій роботі.

Як придалася б їй тепер щира приятелька!

Одного травневого вечора в житті Ольги сталося щось незвичайне. Міфічне, вважає вона.

Після вечері вийшла вона на ганок, щоб зачерпнути свіжого повітря (а насправді, щоб побути на самотині з своїми думками), коли почула в саду якийсь шерех.

Спочатку не могла зорієнтуватися, з якої сторони він походить і хто його спричиняє: людина чи звірина. (Бувало, теля сусідів заблукувалося в саду Річинських).

Ольга чула не відгомін кроків, а тільки шелест вишневих гілок, крізь які продиралося щось живе з боку городів (значить, не сусідське теля!).

Вона інстинктивно оглянулася позад себе, чи двері за її спиною відчинені навстіж на випадок, коли б їй довелося шукати сховища в них.

— Хто там? — спитала притишено, щоб не стривожити Марині.

Чоловіча постать вийшла з садової хвіртки. У сутінках заясніли зуби Бронка Завадки.

— То я, — вчула його теж стишений голос.

Обминув смугу світла від вікна й став на два кроки перед ганком, навпроти Ольги Річинської.

— Думав, панно Річинська, — в голосі його так і бриніла іронія, — що витримаю довше. Не витримав.

Що ж, вільно вам сміятися з мене, слабодуха! Ех, вимучили ви мене, панно, аж сам за це прав би себе по писку! Ви теж очікували мене?

— Я? Чекала на вас? — Ольга не знала, що її більше вразило: його нахабство чи гострота інтуїції. Біла полоска рота у того під ганком розтягнулася від вуха до вуха.

— І чого ви так лякаєтеся правди? Ну і вихованнячко дали вам, панно Олю! Ви обурюєтеся за моє нахабство, а я даю голову навідріз, що мучився не лише я один, але й ще хтось. Скажіть мені, чого вам так до вподоби робити з мене дурня?

— Ви забуваєтеся, пане Завадка. Я не давала вам права так розмовляти зі мною. Як ви смієте…

Бундючним словам суперечить їх м'який тон, і Бронко Завадка вловлює цей дисонанс.

— Почекайте ще трішки, і я не таке посмію! Я вам, здається, говорив колись, що я не з скромних.

І він, наче для підкріплення своєї заяви, підходить упритул до ганку. Ольга стоїть на якийсь метр вище у місячному сяйві, наче героїня з опери.

— Слухайте, чого ви така?

— Яка?

— Така-о, що я, дурень, трачу до решти голову через вас. Ось яка ви. Ще й питає, наче на сміх! Чого ви лукавите зі мною, Ольго? Ви хочете, щоб я повірив вам, що ви ні разу не зверталися думками до мене?

— Мало про кого ми думаємо знічев'я!

— Ох, — застогнав, наче з великого болю, — як ненавиджу у вас цю, пробачте мені, Олю, за відвертість, цю… попадянську маніжність! Чого ж ви, молода, здорова, вродлива, боїтеся правди? Чого ж ви соромитеся того, що… що… прикрашає життя, опоетизовує його будні, коли хочете знати? А втім, — Ольга замітила й при світлі місяця, як змінився рисунок його обличчя, — хто його знає? Слухайте, Ольго, може, я й справді дурень? Якщо я, ідіот, тільки вбив собі в голову, що я вам не чужий, якщо це все тільки витвір моєї дурнуватої фантазії, якщо я дійсно антипатичний вам, то даю