Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Він, ніби штукар, дістав із рукава малесенький мішечок і, розв’язавши його, добув звідти дрібку якогось попелу. Дбайливо зібравши його на долоні, лікар сипнув у кухоль. Звідти спершу долинуло люте шипіння, а потім піднялася хмара білого смердючого диму.

Коли він розвіявся, Гепнер люб’язно простягнув кухоль Другету. Однак той злякано замахав руками, даючи зрозуміти, що зроду не питиме це чаклунське зілля.

— Мій пане, — звернувся до нього лікар, — моє життя — у ваших руках. Тож чи хотів би я, давши вам отруту, заслужити й собі передчасну смерть? Щире і єдине моє бажання — принести вашмосці полегшення, а собі — трохи панської милості. Мої ліки не один раз проганяли таку недугу…

— Спочатку випий сам, — прохрипів той.

— Вони нашкодять, якщо тіло здорове, — спробував заперечити бранець.

— Пий, інакше не вийдеш звідси живим! — заверещав господар замку, ще дужче залившись потом.

Солдати оголили шаблі й ступили наперед.

— Гаразд, — Гепнер зблід і, важко зітхнувши, підніс кухоль до рота.

Після ковтка його писок перекосився з огиди, ставши схожим на лиху карнавальну маску, якими відганяють злих духів десь у Венеції. Далі щось забулькотіло в його череві, і Домінік мусив ухопитись за стіну, аби не впасти.

— З Божою милістю, пане граф, — простогнав він, — тепер ви…

Той недовірливо узяв кухоль, чекаючи, що в’язня от-от розірве на шматки. Коли ж цього не сталося, він боязко зазирнув досередини.

— Пан буде мені вдячний, — сказав лікар, — це надовго прожене ваших демонів.

Останнє, видно, таки справило враження, бо, закривши пальцями носа, Другет залпом перехилив усе в роззявлену пельку.

Наступної миті бідолаху графа затрясло, як у пропасниці. Беркицьнувшись з лави на землю, він, однак, відразу схопився на ноги і з жахливим воланням став метатися з кутка в куток, як біснуватий. Під кінець він уже готовий був дертися на стіну і навіть пролізти крізь бійницю назовні, ризикуючи при цьому безнадійно застрягти.

На щастя, графа вчасно покинули сили, і він гепнувся на підлогу, так і не здійснивши свого зухвалого наміру.

Минуло добрих чверть години, а господар замку так і не подав жодних ознак життя. Він лежав горілиць, спрямувавши порожній погляд кудись у стелю і ніби з байдужістю розглядав ще свіжі, грубо обтесані балки.

— Собако! — кинулись до нього мадяри. Людвисар відчув на шиї та плечах наче залізні обценьки. — Ти його струїв, собако! Смерть тобі!

— Сюди його! — гаркнув хтось, змахнувши зі свистом шаблею.

Домініка потягли до широкого ковадла і звалили грудьми донизу. Чиїсь руки задерли комір сорочки, оголивши шию. Ще мить, і йому б кінець, аж раптом граф Другет прийшов до тями.

— Руки геть від нього, падлюки… — голос його був кволим і свистячим, як у напівздохлого цапа, а сам він і далі лежав горілиць, тому солдати спочатку вирішили, що це їм почулося. Утім, коли шабля знов нависла над Гепнером, граф сперся на лікті і прохрипів:

— Геть, падлюки…

Розворохоблена варта нарешті дала спокій бранцеві. Другет поволі зводився на ноги, але складалося враження, що це був зовсім не той граф: обличчя його осяяла щаслива гримаса, а рухи поволі набули гнучкості й зграбності.

Натомість Гепнер виглядав тепер, як побитий пес, мовби в якусь мить вони помінялись ролями.

— Хай мене грім поб’є! Щоб я здох! — радів господар замку, виказуючи чудове самопочуття. — Цей чоловік — не просто майстер! Він чарівник! Ласло, ану хутко вина!..

— Коли дозволите… — озвався Домінік.

— Так, мій дорогий цілителю, — граф по-дружньому взяв його за плечі.

— Я раджу вам відмовитись від цього трунку, — сказав лікар.

— Назавжди? — злякано перепитав Другет.

— Хоча 6 на якийсь час, — відповів Гепнер, — інакше недуга повернеться.

— Що ж, коли так, — рішуче мовив граф, — то нехай цей дурень Ласло котиться під три чорти! Разом зі своє діжкою…

Несподівано в майстерні запанувала тиша, а всі присутні схилились у поклоні. У дверях з’явилася графиня.

— Моя люба, — радісно скинувся зцілений, — вельми втішений бачити свою дружиноньку. Чи добре почуваєтесь?

— Спасибі, пане граф, — стримано відповіла та. — Усе гаразд. Ви, бачу, здорові?

— О-о-о, — вдоволено протягнув Другет, підморгнувши потай Домініку, — чесно кажучи, ніколи ще не почувався ліпше.

— Пане Гепнере, а ви? — жінка перевела погляд на нього. — Рана на голові ще дошкуляє?

— Анітрохи, ваша вельможносте, — відповів той, — хоч, зізнаюся, у ваших солдат надто лихий норов.

— Це лиш пересторога з їхнього боку, — мовила графиня, — тому будьте обачні надалі. Їм наказано стояти не тільки на варті перед дверима, а й на сторожі цноти. Гадаю, ви збагнули, про що я?

— Не зовсім, пані, — трохи розгубився Людвисар.

— Я про служницю, Юстину, — дещо роздратовано вточнила вона, — не личить панові мирськими розмовами хилити дівчину до облудливих думок.

— На Бога, моя пані… — спробував виправдатись той.

— Мовчіть, — наказала графиня, — хоч тут і не монастир, але я такого не дозволю. Їй ще рано зазнавати почуттів, які може пробудити чоловік… Чи ви не згодні?

— Ваша милість наказали мовчати, — покірно відповів бранець.

Жінка дещо милостивіше звернулась до чоловіка:

— Бачу, дорогий графе, що кузня, якою ви займалися останній місяць, вже готова?

— Людвисарня, моя люба, — уточнив той.

— Гаразд, нехай буде по-вашому, — згодилась графиня, — аби лишень я могла звернутися з проханням до майстра.

— Це — до нього, — відповів Другет, кивнувши на Домініка.

Графиня, очевидно, не одразу збагнула, про що він. Усміхнулась:

— Бачу, Господь наділив вас розмаїтими уміннями, шановний Домініку…

Той скромно вклонився.

— Чим можу прислужитись вашій милості? — запитав Людвисар.

— Уже півроку минуло відтоді, як блискавка сильно пошкодила дзвона, і вірні тепер його не чують. Чи вистачить у вас майстерності вилити новий?

— Оскільки я не розпочав іще роботи, задля якої мене тут тримають, то не бачу причин відмовити ясній пані, — сказав Гепнер. — Утім, все залежатиме від волі його милості графа, оскільки справа ця вимагатиме певних витрат.

Другет на знак згоди байдужкувато махнув рукою.

— Тож я негайно беруся до роботи, ваша вельможносте, — сказав Домінік.

Жінка відповіла на поклін і поспіхом вийшла з майстерні, все ще неабияк подивована.

Граф знову струменів радощами, як з дірявої бочки.

— Послухай, хлопче, — підморгнув він до свого спасителя, — якщо так прагнеш тої дівки, то вважай, вона твоя. Я про те подбаю.

— Спасибі, ласкавий пане. Втім, Юстина ще занадто молода. Графиня справді має рацію, — відповів Людвисар.

— Як скажеш, — розчаровано мовив Другет. — Відсьогодні матимеш право гуляти у дворі, тож приглянься до тутешніх молодичок. Їх, звісно, у нас небагато, але, може, котрась і підійде… Без жіночого тіла важко, еге ж? — Він сплюнув. — Сам я оженився на черниці, але хе-хе…