Андрій Юрійович Курков - Лагідний янгол смерті

class="p">А сонце підіймалося дедалі вище, і я не відчував жодної втоми від безсонної ночі. Спокійна бадьорість панувала в моєму тілі. Я відчував у собі величезну кількість потаємної енергії. Я не знав, чого вона чекає, на що вона хоче бути витраченою, ця енергія. Але вона була в мені, вона чекала на свій час. І здавалося, не підкорялась мені. Вона була дужчою за мене. Може, це був дух, той самий дух, який робить людей добрішими і кращими навіть усупереч їхнім бажанням? Чи, може, це була тільки мала частинка цього духу?

Я звівся на ноги. Ще не висушене сонцем повітря несло в собі легкий запах Каспію і досить відчутний запах кориці. Щойно сонце пригріє сильніше — обидва ці запахи заховаються, втечуть під пісок, де легше зберігати свою вологу присутність. І там сидітимуть до вечора, доки не спаде спека, доки висушене повітря саме не захоче пом'якшитися, наповнитися легкою вологою, набрати ваги, щоб не так легко було вітерцеві віднести його подалі в пустелю або на невисокі гори, що обрамляли цю пустелю.

Я звівся на ноги і почав видиратися на пагорб, до струменя диму, що тік угору над не видимим звідси, знизу, багаттям. Я знав, що біля вогню на мене чекає Гуля, а в казанку, підвішеному на гачок триноги над багаттям, уже закипає вода.

51

Невдовзі по сніданку тишу Новопетрівського укріплення порушило ревіння мотора: біля вогнища зупинився потужний «лендровер» брудного жовто-салатового кольору. Він був довший, ніж звичайний джип: за двома рядами сидінь починався кузов завдовжки близько двох метрів. Зверху на даху кабіни виднілися вишикувані шерегою прожекторні фари. Такі ж фари прикрашали сталевий каркас бампера, що вистромлювався на півметра вперед. У «лендровері» сиділи двоє казахів, обидва в адидасівських спортивних костюмах, обом за сорок. Той, хто сидів за кремом, вийшов із машини першим. Підійшов до полковника, привітався. Вони перешіптувалися хвилини зо три. Потім з авто вибрався інший. Приєднався до них, узяв участь у нечутній розмові.

Ми з Петром сиділи біля вогнища і спостерігали за подіями. Галя далі собі щось вишивала, Гуля пішла по хмиз.

Коли спортсмени вдосталь нашепотілися, казахи повернулися до машини, а полковник підійшов до нас. З обличчя було видно, що він не цілком задоволений розмовою.

— Готуйтеся, — сказав він сухо. — За півгодини поїдемо... Спочатку треба майора вдягнути...

— Куди вирушаємо? — запитав Петро.

Полковник зітхнув.

— У якесь священне місце. Там будемо Науменка ховати. Вони форму майора привезли, — він кивнув у бік казахів, які комашилися всередині «лендровера».

Казахи хвилин за п’ять підійшли до нас, відрекомендувалися. Одного звали Юра, другого — Аман.

Аман у руці тримав кульок, із якого виднілася військова форма.

Мовчки ми спустилися до ями. Дружно взялися до діла, і хвилин за десять мумія, вдягнута в форму майора, вже скидалася на людину.

Аман піднявся нагору, і за кілька хвилин ми спочатку почули, а потім і побачили «лендровер», який спускався до нас. Одночасно підійшла і Гуля з оберемком хмизу. Перекинулася кількома словами по-казахському з Юрою, сумно кивнула. Потім він її запитав про щось.

— Що далі? — перебив їх запитанням полковник.

— Гуля теж це місце знає, — сказав полковнику Аман. — Це хороше місце.

Полковник кивнув.

— Ти пам’ятаєш могилу дервіша? — повернулася до мене Гуля. — Ми там ночували.

— Це ж далеко?! — промовив я, намагаючись одночасно підрахувати, скільки днів ми йшли звідти до укріплення.

— Ми ж на машині, — вставив Юра. — Уздовж пагорбів годин п’ять їхати...

Коли майора Науменка поклали в чорний цератовий «спальний мішок» і застебнули блискавку до кінця, у очах полковника зблиснули сльози. Ми постояли над «спальним мішком» кілька хвилин. Потім повантажили його до кузова «лендровера», де вже лежали кілька* вапняних блоків, судячи з усього, витягнутих із фундаменту руїн Новопетрівського укріплення.

Гуля пішла нагору до багаття. Я, Аман і Юра сіли до машини. Тільки полковник залишився стояти над тим самим місцем, де кілька хвилин тому лежав майор.

— Вітольде Юхимовичу! — гукнув до нього Аман, сидячи за кермом. — Поїхали!

— Ти клаптика тканини не маєш? — загальмовано запитав полковник.

Доки Аман рився по скритках, я виліз із машини. Одразу збагнув, що непокоїло полковника: на піску чорною паличкою лежав муміфікований член майора.

— Тримай! — Аман простягнув крізь відчинене вікно дверцят темно-зелену оксамитову ганчірочку.

Полковник узяв її, присів навпочіпки. Акуратно загорнув член у цю ганчірочку і заховав до кишені. Сів до машини.

Їхали ми цілісіньку вічність. У мене болів зад від постійної тряски. Уже вечір спускався на пагорби. Нарешті Аман зупинив машину, і я відразу впізнав це місце з могилою дервіша в розщелині.

Машину повернули передом до могили й увімкнули всі фари — стало світліше, ніж удень на сонці.

Розвантажили багажник. Поклали «спальний мішок» із мумією майора впритул до могили дервіша, потім заклали його вапняковими блоками. Потому Аман дістав із кишені смужку зеленої тканини і пов’язав її на верхівці кам’яного стовпчика на могилі дервіша, поруч із такою ж, але вицвілою.

Петро з якоюсь недовірою у погляді стежив за тим, що відбувалося, але виконував усе, про що його просили.

Юра витягнув із «лендровера» п’ять пістолетів із глушниками. Один залишився у нього в руці, решту він роздав, і ми всі тепер були озброєні.

Полковник хитав пістолет у руці, немовби визначав його вагу. Обличчя його набуло «сталевого» жорсткого виразу. Він підніс руку, спрямував пістолет уверх і подивився на нас. Ми всі вчинили так само. Я встиг кинути погляд у небо і побачив супутник, який повільно пропливав просто над нами.

Полковник натиснув на курок. Негучне клацання супроводжувало постріл. Ми теж вистрілили. Кожен тричі.

— Пістолети залиште собі, — сказав мені й Петру полковник.

Потім ми випили по сто грамів, присівши просто на твердий солончак біля могили дервіша. Пом’янули майора. Ніколи ще за моєї пам’яті мовчанка не була такою урочистою і траурною.

Коли я відійшов убік «у нагальній справі», то помітив на піску ямки слідів. Хтось зовсім нещодавно вийшов із пустелі на цю солончакову смужечку, що була фундаментом пагорбів. Я одразу пригадав сліди, які бачив біля місць своїх ночівель. Роззирнувшись, відчув дивне напруження. Мені стало страшно. Здалося, ніби хтось невидимий стежить за мною. Я стискав у руці пістолет із глушником і відчував його непотрібність.

Швидко повернувшись до гарно освітленої прожекторними фарами «лендровера» могили, я покликав Амана відійти зі