Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

ночі. «Швидше, швидше! Натискай! Не можна відставати від Науменка!» — у думці шепотів я собі. Лопата літала у мене в руках. Потім десь удалині задзвонила ринда. «Наша черга, — почувся наче з неба суворий голос Науменка. — Кидай все. Ходімо за чавуном!»

… Ми йдемо по сухому піску головного проходу. Попереду, простягнувши назад сильні руки, йде Науменко. Зморшкувата шия його почервоніла від натуги. Кисті рук з’єднані на кільці держака. Його сорочка мокра від поту і де-не-де прилипла до спини. А я плентаюсь позад учителя, підтримуючи рукоятки рогача, і відчуваю, що ось-ось упаду. Сили залишають мене. Ледве пересуваю ноги і дивлюся в одну точку: на пляму в’язкого коричневого шлаку, яка, мов пінка в топленому молоці, тихенько погойдуючись, плаває у ковші, оточена вінчиком сліпучо-яскравого, що аж ріже очі, рідкого чавуну.

Іти щодалі важче й важче. Далеко ще до машинок. Швидше б добратися до них! Швидше б поставити важкий ківш на сухий пісок, передихнути, втерти рукавом солоний піт, що затікає з розпаленого лоба в куточки очей, хоч на хвилину відчути полегшення в долонях!

«Швидше! Швидше!» — думаю я, але почуваю, що ноги провалюються кудись… Яма! Яма, вирита посеред плацу, куди ливарники зливають рештки чавуну…

Силкуюсь затриматися, але дядя Вася швидко іде вперед, і я, затримуючи його, падаю на спину. Ківш вискакує з кільця держака. Чавун линув мені на груди, потім на ноги. Гаряче-гаряче стало…

Непритомніючи, вже на порозі смерті, я важко застогнав і ту ж саму мить почув над собою сміх і відчув якийсь холодний доторк…

… На груди мені капають важкі краплі холодної води. Вони враз розганяють рештки короткого і страшного сну.

Ще не розплющуючи очей, намагаюсь пригадати, де я. Я зовсім забув, що заснув на березі; Спросоння мені здалося, що я заснув, чекаючи друзів, у нашому мезоніні, і, заставши мене сплячим, Бобир, за своєю безглуздою звичкою, ллє мені на груди з дорожнього чайника холодну воду.

— Облиш, ну що за хлопчачі витівки! — бурчу я невдоволено і, протираючи очі, бачу над собою зовсім не Бобиря.

Заступивши сонце, вся блискуча від води, тримаючи в руках мій рушник, стоїть наша сусідка.

— На сонці спати не рекомендується, особливо білошкірим. Обгорите! — говорить вона.

Миттю схоплююсь на ноги і спросоння хитаюсь. Люди, що лежать навколо, здаються мені якимись примарами, наче я дивлюсь на них крізь закопчене скло.

— Хотіла прикрити вас рушником, та ненароком капнула. Вибачте.

— Нічого, спасибі! — бурмочу я і, засоромлений, що мене застала сплячим усміхнена дівчина, грузнучи в піску, кидаюсь до моря.

Розсікаючи пругку воду, занурююсь у неї і пливу у відкрите море. Скоро, однак, пальці мої торкаються дна. Вдалині від берега пісок хвилястий і тугий, без єдиного камінця. Вода здається дуже холодною, і я, наче обпалений, вискакую на берег.

Сусідка сидить на лавці. Тепер я можу вільно заговорити з дівчиною, якщо вона перша зачепила мене, але що сказать їй — ніяк не можу придумати. Хіба запитати, де вона навчилася так добре плавати? Ні, це дурниця!.. Всі підхожі слова вилетіли з голови, і навіть кашлянути важко. Але, полегшуючи моє становище, дівчина перша звернулась до мене:

— І отак зразу кидатися в море не слід. Вода ще холодна, а ви перегрілися. Легені застудите.

— Ну, дурниця! — сказав я протягом.

— Зовсім не дурниця. Я давно біля моря живу, а ви новак і багато чого ще не знаєте. Зводьте слухати старших!

— Чому ви думаєте, що я новак?

— Не думаю, а знаю!

— Дивно, звідки ви знаєте? — І, користуючися з нагоди затягти розмову, відповідаю: — А от і нічого подібного. Я тутешній і живу на Матроській слобідці.

— Нічого мене обманювати. Я все чисто знаю…

— Що ви знаєте, що?

— Знаю, що ви приїжджий.

— Хто це вигадав?

— Сорока на хвості принесла. Пташка така.

— Тут сорок нема. Сороки в лісі водяться, а тут море і степ.

— Ну, не сорока, так баклан… Ну гаразд, не варто більш інтригувати; Я ваша сусідка і. навіть учора ввечері бачила, як ви біля колодязя зуби чистили. Ну, а крім того, Агнія Трохимівна розповіла нам, що у неї нові квартиранти, дуже симпатичні молоді люди.

— Ви і з Агнією Трохимівною знайомі? — випалив я перше, що спало на думку;

— Ще б пак! Ми третій рік беремо у неї козине молоко. У тата легені хворі, і лікарі рекомендували йому козине молоко пити.

— Козине молоко дуже допомагає, — згодився я. — З нами живе зараз один товариш, Бобир на прізвище, так у нього справжнісінькі сухоти були. Матуся примушувала його силоміць пити, за рецептом лікаря, козине молоко і розтоплене сало…

— Вилікувався?

— Здоровий, як кінь. Тільки уві сні скрипить іще іноді зубами.

Дівчина засміялась і, трохи помовчавши, запитала:

— Ви сюди… чого приїхали?

— На роботу.

— Куди саме?

— На завод імені лейтенанта Шмідта поступили.

— А що ви там робите, якщо не секрет?

— У цехах, працюємо. Я, — наприклад, у ливарному, а товариші мої в інших: Маремуха — в столярному, а Бобир…

— Техніками, еге ж? — перебила мене дівчина.

— Чому техніками? Робітниками!

— Робітниками?.. Простими робітниками?

— Атож! Робітниками. А що ж тут дивного?

— Та ні, я просто так спитала… А потім, мабуть, в інститут поїдете? Вам, напевно, стажу робочого для вступу не вистачає?

Тепер для мене було вже цілком ясно, що дівчина вважала нас за якихось спекулянтських синків. «Напевно, — думала вона, — приїхали у чуже місто робочий стаж наганяти». Слід було образитися уже за саме таке припущення, але я, і взнаки це> даючи, сказав солідно:

— Попрацюємо — побачимо. Рано ще вгадувати, що буде завтра!

— У ливарному, мабуть, вам важче за всіх доводиться?

— Чому? Звичайна робота?

— Найшкідливіший цех на заводі. Там завжди такий дим їдкий. Сіркою пахне. А стелі низькі-низькі.

— Дах скоро підіймуть. Уже стовпи назовні виведені.

— Ах, коли це буде! Мені вас дуже шкода.

— Звідки ви все знаєте про ливарний?

— Мене тато водив туди одного разу. Показував, як чавун ллють. Я волосся шампунем насилу відмила від того пилу.

— Як вас пустили, дивно… На завод сторонніх не пускають.

— Пустили, — сказала дівчина недбало. — До того ж я не стороння: мій тато на заводі головним інженерам працює. Ви повинні були його бачити.

— Ще не бачив, — признався я. — Ми ж тільки перший день сьогодні працювали.

— Так, я забула… А вас як звуть?

— Василь.

— Ну, тоді давайте познайомимося. Мене звуть Анжеліка. А скорочено, для знайомих — Ліка.

— Гаразд, — буркнув я.

— Який ви все-таки дивний! — Дівчина засміялась. — Справжній відлюдько! Що «гаразд»? Знайомлячись, люди повинні одне