Володимир Павлович Бєляєв - Стара фортеця

петлюрівці, ти що казав про лікаря? А зараз він вам подарував шафу та борошно — ось ви й порозкисали.

— Нічого подібного… — спалахнув Маремуха. — Мій тато добрий, ну що з того, коли людина його попросила. Адже будинок не наш, а Григоренків?

— І Котька живе у вас? — спитав я.

— Ні, Котька поїхав у Кременчук, — помовчавши, відповів Маремуха. — Там сестра його мами живе.

— Ет, не кажи, куди там поїхав… Сховався, мабуть, де-небудь тут, а ти сказати не хочеш, щоб я його не відшукав. Жалієш свого панича. Пам'ятаєш, як папір йому тягав?

— Тягав, ну то й що ж? А тепер не стану… Ходімо до Куниці?

До Юзика я не пішов. Зате увечері, коли смеркло, вирушив до Старої садиби.

Треба перевірити, чи правду мені розповів Петро.

По спадистих схилах Старої садиби стелиться в заростях ялівцівки та вовчих ягід ледь помітна стежка. Я пройшов нею аж до кущів повного бузку й нечутно розсунув їх. За три кроки від мене біліє Маремушин флігель. У кімнатах уже запалили світло, але хто в них є — не видно, бо вікна запнуті темними занавісками. Навпроти флігеля стоїть закидана свіжим сіном лікарева прольотка. Передні її колеса в'їхали на зарослу бур'яном клумбу. За флігелем заіржав кінь. У сінях флігеля клацнула клямка, і на порозі з'явився в білій сорочці сам лікар Григоренко. Він підійшов до про-льотки, взяв оберемок сіна й поніс його за флігель — своєму коневі.

«Виходить, Петько не збрехав! Що ж тепер робити? Треба розповісти Куниці, який сусід з'явився у нас у Старій садибі», — подумав я й побіг до Юзика. По дорозі, біля паркана Лебединцевої, я побачив Омелюстого. Кучерявий, у світлій сорочці з розстебнутим коміром, він ніс під пахвою сувій паперів.

— Ти куди, Василю? — зупинив мене Омелюстий.

— А я до Куниці!

— Ото й добре. Ви мені саме обидва потрібні. Тягни його сюди, підемо зараз гуртом до фортеці. Я почекаю вас на ґаночку.

— Та пізно ж зараз, дядьку Йване, сторож не відчинить.

— Дарма, відчинить, — заспокоїв мене Омелюстий, — Тільки не затримуйтесь. Я вас давно шукаю.

Нічого не вдієш. Я побіг по Куницю й з ним разом повернувся до Івана Омелюстого. Сусід уже чекав нас, сидячи на сходинках. В руках у нього був рушник.

— Назад ітимемо — скупаюсь, — пояснив він. — Нема часу навіть до бані піти, хоч у річці помиюсь.

— Комарі покусають. Увечері на річці комарів багато, — сказав Куниця.

— Мене комарі не люблять. Я кощавий! — засміявся сусід…

Але чим ближче ми підходили до Старої фортеці, тим мовчазніший ставав Омелюстий. На мосту він згорнув учетверо рушник і сховав його в кишеню. Підійшовши з нами до сторожки, він сміливо постукав у крайню віконницю.

Сторож вийшов із сторожки й, виставивши вперед свою сучкувату палицю, похмуро подивився на нас.

— Відчини-но ворота! — суворо наказав сусід.

Сторож забрав палицю й позадкував.

— А ви хто такі будете? — боязко й глухо спитав він.

— Я з ревкому. Хлопчиків цих пригадуєш? — показав на мене з Куницею Омелюстий.

— Дядьку, пригадуєте, ми сюди квіти носили тому чоловікові, — нагадав Куниця.

— Ага, ага, — закивав старик головою, — тепер упізнав!.. — Кульгаючи, він підійшов до нас. — Тільки я, товаришу начальник, ні в чому не винуватий, вірне моє слово. Вони мені його одяг дали, я ним і то не користувався. Він у вежі так і залишився, — промуркотів сторож.

— Та чого ти метушишся, старий? Ніхто тебе не винуватить, — стиха відповів сусід. — А могила ціла? Не зруйнували її бандити?

— Ціла, ціла, батечку, — квапливо замурмотів сторож, відчиняючи ворота, — тільки я її бур'янами закидав, а то, думаю, хто його знає: побачить який петлюрівець ту плиту, що тоді?

Сторож сказав правду.

Ще здалека, обійшовши Папську вежу, ми помітили біли підніжжя бастіону темну купу бур'яну. Ми з Куницею перші кинулися до неї й швидко очистили могилу від кущиків колючого перекотиполя, не просохлої ще лободи, дрібного подорожника й полину. На жовтому суглинку, серед прив'ялої трави, одразу відкрилася та сама квадратна кам'яна плита, що її ми притягли сюди разом з Петьком Маремухою.

Гілочки бузку вже засохли. Сторож начисто їх змів своєю палицею.

— Тут і закопали! — сказав Куниця.

Схиливши голову, Омелюстий сумно дивився на могильну плиту. Постоявши так мовчки кілька хвилин, він раптово випростався й стиха крізь зуби сказав:

— Якого чоловіка замордували… панські наймитюги… Скільки добра він міг би ще принести Україні!

Потім Омелюстий круто повернувся до сторожа й наказав йому:

— Ти, старий, доглянеш іще трохи могилу. Ми тут пам'ятник поставимо.

Сторож мовчки кивнув головою.

Юзик підняв з землі висохлі гілочки бузку.

— А ви з якої вежі дивилися? — повернувся до нас Омелюстий.

— А он з тієї крайньої, високої… Бачите вікно велике? — показав я на Папську вежу.

— Звідти? — здивувався Омелюстий. — І як тільки вас не помітили, просто дивно… Ну, ваше щастя, хлопці.

— Та я вже й то, товаришу начальник, думав, як вони туди залізли… Яка нечиста сила їх туди понесла?

— Добре, добре, годі тобі, нечиста сило… — криво посміхнувшись, сказав сусід. — Ходімо-но додому, хлопці, старому спати час.

По дорозі з фортеці до мосту, аж біля підземного ходу, ми зустріли вартового. З гвинтівкою наперевіс він повільно походжав уздовж фортечної стіни.

— Що він — міст охороняє? — стиха запитав Куниця в Омелюстого, коли ми пройшли мимо.

— Від бандитів! — відповів Омелюстий. — Ти ось спати ляжеш, а він цілу ніч ходитиме, щоб до міста бандити не наскочили. Зрозуміло?

— Зрозуміло! — відгукнувся Куниця.

— А коли зрозуміло, то біжіть, бусурмани, додому. Вам спати час, — сказав він і, помітивши, що нам не дуже-то хочеться покидати його, додав: — Ну, нічого, нічого, ідіть. Завтра скупаєтеся.

— Ходімо, Юзику! — з образою в голосі покликав я Куницю.

Коли не хоче, щоб ми разом з ним купалися, — не треба. Мені прикро, що Омелюстий вважає нас за маленьких. «Спати час!» Ото ще вигадав!.. Куниця, оглядаючись, пішов слідом за мною. Біла сусідова сорочка невиразно майоріла біля самого берега. Мабуть, він уже став роздягатися.

Через тиждень до Старої фортеці з міста з червоними прапорами, з вінками, обвитими траурними стрічками, прийшли військові й робітники — члени місцевих профспілок: друкарі, комунальники, залізничники.

Смеркало. Погода стояла похмура, осіння. Зовсім не схоже було, що на дворі липень. Важкі чорні хмари пливли по небу на захід. Сухий, холодний вітер шарпав тугі полотнища прапорів, здіймаючи з землі куряву й суху траву.

Ми з Куницею ввійшли в Стару фортецю останніми, позаду колони.

Нашої могильної плити вже не було. Біля підніжжя зеленого ^бастіону, над могилою Сергушина, височів