Джеймс Фенімор Купер - Останній з могікан

й не завважував. Сестрам видалося, ніби минула ціла вічність, відтоді як вони безсило застигли на місці, скуті жахом, хоч насправді пройшло тільки хвилин десять. Коли впав перший удар, їхні товаришки з лементом скупчились довкола них, жодної змоги не даючи до втечі, а потім, як страх та смерть розсіяли більшість того тлуму, — дорога вже відкрилася, але просто під індіянські томагавки. Скрізь лунали крики, зойки, стогони й прокляття. Цю мить Еліс завважила кремезну постать свого батька, який хутко йшов рівниною, прямуючи до французького війська. Байдужий до особистої безпеки, він, власне, простував до Монкалма зажадати ескорту, передбаченого умовами капітуляції. Півсотні блискучих топірців та гострозубих списів загрожували йому, але навіть у своєму шаленстві гурони вшанували високий ранг та холоднокровність полковника. Він рукою спокійно відводив зброю вбік або ж індіянин сам її опускав, не мавши духу завдати удару. На щастя, мстивий Магуа шукав собі жертви якраз там, звідки йшов Манро.

— Тату! Тату! Ми тут! — скрикнула Еліс, коли старий ветеран проходив неподалік, мабуть, їх не завважуючи. — Сюди, тату, бо ми загинемо!

Вона знов гукнула батька, і таким тоном, що й кам'яне серце зворушилося б, однак відповіді не дістала. Раз, щоправда, Манро наче почув її, бо зупинився й прислухався; але Еліс саме впала непритомна на землю, а Кора по-материнському схилилась над її тілом. Манро скрушно похитав головою і рушив далі, погноблений своєю високою відповідальністю.

— Панночко, — сказав Гемет, дарма що безсилий, він і не думав кидати своїх підопічних. — Це дияволів шабаш, і християнинові тут не місце. Втікаймо.

— Можеш іти, — відказала йому Кора, не відриваючи погляду від непритомної сестри. — Рятуйся сам. Мені ти вже не допоможеш.

З виразистого жесту її руки, що супроводив слова, Девід зрозумів тверду Корину рішучість. Якусь хвилю він дививсь на смуглявошкірих тубільців, що чинили круг нього свій пекельний обряд, а тоді його висока постать ще більш випросталась, груди випнулися, риси обличчя зробилися чіткішими, засвідчуючи силу тих почуттів, що його поривали.

— Коли іудейське хлоп'я могло приборкати злий дух Савлів грою на арфі й побожними гімнами, то, може б, варто й тут оце випробувати силу музики, — мовив він.

І піднісши свій голос до найвищих тонів, він заспівав так гучно, що його почули й поверх гамору цієї кривавої різанини. Кілька індіян кинулися до них, маючи намір забити безборонних сестер і забрати їхні скальпи, але враз пристали послухати, побачивши застиглу на місці чудну постать Геметову. Здивовання скоро перейшло в захват, і вони подались шукати інших, не таких відважних жертв, одверто подивляючи холоднокровність, з якою білий вояк співав свою передсмертну пісню. Девід же, підбадьорений таким успіхом, що він приписував священному псалмові, співав і далі на всю силу грудей. Ці незвичні згуки привернули увагу одного з індіян, що оддалеки перебивався од гурту до гурту, як людина, котра гребує пересічну здобич, полюючи натомість більш гідну її слави. Був це Магуа, що, побачивши давніх своїх бранців, знову зданих на його ласку, аж верескнув із радості.

— Ходи, — мовив він, кладучи свою нечисту руку Корі на сукню. — Вігвам гурона ще порожній. Чи ж там не краще, ніж тут?

— Геть! — вигукнула Кора, затуляючи очі від цієї відразливої прояви.

Індіянин глузливо засміявся і, піднісши вгору закривавлену руку, відказав:

— Вона червона, але кров'ю білих!

— Потворо! Вся ця кров, море крові на твоїй совісті. Це ти заводій цієї різанини!

— Магуа — великий ватаг! — запально відповів індіянин. — То темноволоса піде до його племені?

— Ніколи! Убий, коли твоя воля, і вдовольнися помстою.

Магуа повагався хвилину, а тоді, раптом схопивши на руки вутле тіло зомлілої Еліс, хутко побіг з ним до лісу.

— Стій! — вигукнула Кора і, не тямлячи себе, кинулась услід за гуроном. — Пусти дитя! Негіднику, що ти робиш?!

Але Магуа був глухий до її голосу — він занадто добре розумів свою перевагу, щоб з неї не скористатись.

— Заждіть, панночко, заждіть! — гукав Гемет до збезумілої Кори. — Священний спів починає діяти, і скоро ця пекельна метушня втихне.

Однак, постерігши, що на його мову не звертають уваги, вірний Девід поспішився за розпачливою дівчиною, знов завівши на повен голос псалм і вимахуючи довгою рукою собі в такт. Так перетяли вони рівнину, минаючи втікачів, пробігаючи повз поранених і забитих. Дикому гуронові разом з його жертвою велося безпечно, тим часом як Кора давно б уже впала під ударами індіян, коли б не ця дивацька істота, що ступала їй у сліди, бувши сама під обороною духу шаленства, як уважали червоношкірі.

Магуа знав, як обійти небезпечні місця і уникнути переслідування. Через вузький яр він уступив до лісу й тут недалеко під опікою такого ж дикого та злостивого гурона, як і сам, знайшов нарагансетів, що їх не так давно залишили наші подорожні. Перекинувши Еліс через хребет одному коневі, сестрі її Магуа дав знак сідати на другого.

Хоч який жах викликав у дівчини цей гурон, Кора не могла не відчути полегкості, що криваве побоїсько зосталося вже позаду. Вона сіла верхи і так благально й любляче простягла руки по Еліс, що навіть гурон поступився їй. Він переніс Еліс на того коня, де сиділа Кора, і, взявши до рук вуздечку, рушив углиб пущі. Девід, побачивши, що його кидають самого — як, мовляв, непотріб, навіть забиття не вартий, — перехопився своїм довгов'язим тілом на хребет залишеного коня і чимдуж, наскільки трудна стежка дозволяла, подався за Магуа та обома сестрами.

Незабаром вони почали підійматися. Рух коня поволі приводив Еліс до пам'яті, але Кора занадто приглядалася до сестри, та ще й наслухалась до вигуків із рівнини, щоб звертати увагу, в якому напрямку вони простують. Коли, нарешті, видобулися вони на пласку вершину гори і підступили над край прірви із східного боку, Кора впізнала те місце, де вона була під дбайливою опікою розвідника. Магуа наказав дівчатам зійти з коня, і вони, хоч самі бранки, не здолавши цікавості, цієї неодмінної супутниці страху, глянули на запаморочливе видовище внизу.

Різанина досі ще не скінчилась. Повсюди видко було безборонних людей, що втікали від лютих переслідників, а озброєне військо християнського короля стояло собі осторонь з байдужістю, якої ніколи не було пояснено і яка кинула незмивну пляму на ім'я Монкалмове. Меч смерті не зупинявся, аж доки пожадливість не взяла гору над мстивістю. Тоді зойки поранених і крики їхніх убивць почали стихати. Вони або зовсім завмерли, або ж їх усіх покрив голосний і пронизливий вереск переможних дикунів.

РОЗДІЛ XVIII