Інгеборг Бахман - Синхрон

ще не принесли, й вона мовила: не знаю, таке літо, не буде вже літа. Пан Матрай вибачився за каринтійське літо і сказав, що нині вони б могли ризикнути й поїхати до міського пляжу, бо через дощ багато людей залишаться вдома, й піти до Лоретто, бо дощ для неї не перешкода, і ні він, ні вона не хотіли натрапляти на людей. Сіли в автобус і на площі Святого Духа пересіли на автобус до озера.

Це вже не був старий трамвай, з відкритими літніми вагончиками, великою кількістю дітей, що висіли на сходинках, і дорослих на лавках одне навпроти одного. Більше ніде на світі не було кращого літнього трамвая за клаґенфуртський. Нині ж просто сідали до автобуса, який виглядав як і всі автобуси будь-де. Вони пішли пішки до Лоретто і були першими і єдиними, хто прийшов плавати.

Елізабет уже була одягнена в купальник під сукнею і скинула її на мості. Пан Матрай довго переодягався в кабіні, а тоді вони хвилин із двадцять плавали в доволі холодній воді. Ні йому, ні їй не хотілося виходити й повертатись додому, бо було дуже добре, вона мерзла й дико борсалась у воді, щоб нагрітися, вона справді страшенно схудла, останнім часом. Проте вона ще раз пішла плавати, батько також пішов ще раз, і вони зустрілись у воді біля колоди, що стриміла з води як буй. Daddy, І love you, крикнула вона йому, а він у відповідь: що ти сказала? Вона крикнула: нічого, мені холодно.

Повертаючись додому, вони минали велетенські кемпінги, і пан Матрай прохопився кількома дошкульними зауваженнями, не без вдоволення, що людей тут напхом напхано, товчуться одне в одного на голові, добровільно. Саме тому він сам би ніколи сюди не прийшов, хоч і досі любить плавати, як раніше, але до осені на озеро вже не поткнешся, тут самі німці. І взявся міркувати: тут узагалі більше нікого немає, тільки німці, тепер вони врешті домоглися свого, тепер вони нас купили, а ті їм не поставили жодних перепон, наші дурні з уряду, вони ж мали б передбачити. І от на старості років йому доводиться дивитися, що Каринтія в руках німців. Селяни продали їм уже майже всю землю, нові власники поводяться вже як господарі, а не як гості. На австрійця під час сезону ніхто навіть не гляне, меню в ресторанах повні чудернацьких назв, яких жоден австрієць не зрозуміє, коли він прочитав у Ронахера замість сирника «творожний торт», то підвівся і вийшов, і ноги його більше там не буде. Пан Матрай сказав обурено: А наші люди сидять і нічичирк, думають, що це добре для валютних надходжень і для іноземного туризму. Але це не має жодного стосунку до туризму, це те саме, що окупація. Елізабет хоч і знала, що вже багато років половина мешканців Райнсько-Рурського басейну вдирається на територію Каринтії, не багаті, звичайно, ті б нізащо не подалися до такої бідної країни, але так само, як і батько, який голосує за «червоних», сказала, що це всуціль пролетарі на своїх смердючих великих автомобілях, руйнують країну, і що це вже просто занадто. Куди не поткнись, тільки й чуєш горлання тих пролетарів, дудлять пиво, миють без кінця і краю свої автівки, а тоді женуть до «Фенеції». Елізабет думала собі, бо не хотіла ще більше нервувати батька: це озеро вже більше не наше озеро, вода в ньому має інакший смак, і плавати в ньому інакше. Нашим воно було лише півгодини під час дощу. Пан Матрай повторив ще раз, коли вони їхали вже автобусом: німці мають тепер усе, і він не хотів, щоб це сталося ще за його життя. Війну вони програли, але лише на переший погляд, тепер вони окуповують Австрію насправді, тепер вони можуть її собі купити, і це гірше, продажна країна — це гірше, ніж одурманена й розбита. Не можна себе продавати.

Чому Елізабет раптом подумала про окружного начальника Тротту з часів монархії, який був для неї не більше, ніж легендою, вона не знала, але думала, що батько й він такі схожі одне на одного. Минуло вже понад півсторіччя, але знову є хтось схожий на когось з іншого світу, того світу, що занепав. І може, саме тому вона в цей час думками була так часто біля Франца Йозефа Тротти, про якого роками могла не згадувати. Загалом Тротта мав на увазі те, що й батько, коли казав про німців: тобто мені буквально відняло мову, коли я був з французькою армією в Німеччині, знаю, що таке позбутися мови, бо довкола мене були люди, які вважали, що розмовляють німецькою, а французи їм ще й вірили, багато чого не вірили, а акурат те, що ті розмовляють німецькою, вірили.

На площі Святого Духа не було автобуса, й Елізабет сказала: піду куплю газети! В одній вона вражено прочитала, на першій шпальті в маленькій рубриці, що один з її друзів загинув, упавши зі скелі біля Сорренто, й італійська поліція ще не може сказати напевно, йдеться про випадок, самогубство чи про вбивство. Ця газета, як і інші, рясніла жирними заголовками, якими вона спочатку неуважно пробіглася. Повернулась, захекавшись, до батька, який стояв перед Ландгаузом і махав рукою, бо показався автобус, вона дала йому дві газети, хоча він завжди читав тільки одну, ту, що передплачував, і щоб заспокоїтись, почала врівноважено читати: Драма на ґрунті ревнощів у віллі мільйонера. «У віллі» — яка краса. Це її менше цікавило, але далі знову: Кривавий порахунок у мисливському будиночку мільйонера. Мимоволі почала читати. Тієї миті під’їхав автобус, і вони сіли. В автобусі Елізабет узялась зосереджено читати, надто великим було її професійне зацікавлення, і прочитавши початок цього розтягнутого повідомлення, так нічого й не зрозуміла. Якщо знаєш провінційні видання, зворушливу нездатність журналістів писати про щось незвичне, приміром, про невідоме їм середовище, то потрібна неабияка фантазія або вміння, щоб витягнути з-під словесного громаддя факти. Елізабет підвела на хвильку очі, коли вони проїжджали повз Міський театр: Бертольд Рапац застрелив дружину і якогось словенського лісівника, а тоді сам себе, неймовірно! Пан Матрай не відповів, бо був заглиблений у свою газету, і лише мовив: Рапац? Ніколи не чув. Елізабет здивовано сказала: Як не чув? Та це ж один з трьох найбагатших людей в Австрії, якщо не найбагатший, йому тут у нас належать кілька мисливських угідь. З інформації в газеті вона зрозуміла лише, що шістдесятидворічний інженер Бертольд Рапац