Яцек Денель - Ляля

тримаючи в руках бляшаного дзбанка, зимного від води. Боже, якого ж кринично зимного, і сказав, що вже нічого, що у нього зостався тільки цей светр, нічого більше не залишилося.

І Мацейова вибила йому дзбанок з рук.

* * *

Наступного дня була неділя. Від ранку жінки надягали на шиї коралі й шнурували корсети, селяни втирали в чоботи ваксу й причісували волосся. Вікарій закінчував писати проповідь, закреслював щось без кінця на видертих із зошита аркушах. Бабуся Ванда дивилася на себе в дзеркалі туалетного столика менш кокетливо, ніж зазвичай, розправляла на плечах чорну шаль свого достойного вдівства, яка так мальовничо темніла на добродійницькій лаві, біля самого вівтаря, обрамленого білосніжними складками рішельє.

Задзеленчав дзвоник біля дверей захристії, люди затихли, патетичні латинські слова слідували одне за одним у непорушному порядку літургії, мов стада сумирних тварин у золотих попонах. І тоді ксьондз, отой худорлявий нервовий ксьондз із блідим обличчям і гострим борлаком, отой ксьондз, складений, як здавалося, із кількох тоненьких патичків, зійшов на амвон, наче його тягли за волосся невидимі янголи. Він не говорив про робітників у винограднику, ані про гірчичне зерня, ані про мудрих та нерозумних дів. Обвів поглядом наву, розписи склепіння, мармурових путті й складки рішельє, а тоді глянув на розп’яття, неначе подумки зважував розміри свого блюзнірства, яке він зараз прокаже — і розкрив вуста.

— Жінко, до тебе звертаюся, жінко, імені якої я навіть не вимовлю, боячись згрішити у святому місці... хіба ж раз ти чула слова Господа нашого, Ісуса Христа, про те, що вчинене одному із братів Його найменших — Йому те вчинене, а хто подасть кухоль свіжої води одному з тих найменших, не втратить своєї винагороди? Кажу тобі, жінко, якби Голгофа була в міхівському лісі, і якби Господь наш ішов на ту Голгофу, то і Йому вибила б ти з руки кухоль з водою. Бо ти вже це вчинила. Хай Бог тобі простить, — мовив він уже тихше, — я ж не здатен.

І зійшов з амвону блідий, із очима, що палали, мов дві громниці під час першої відслуженої жалобної меси, а плавний потік латини підхопив його й не відпускав аж до Ite, missa est.

Увечері із садиби прийшло запрошення на вечерю.

* * *

Якщо богиня Фортуна вирішила не наражати бабуню на картину гнаних євреїв, то на вигляд застрелених Качура й Качурової таки наразила, проте за цієї нагоди й підтримала неабияк.

— Ой, — каже бабуня, кокетливо позираючи на Матеуша, — я завжди мала більше щастя, ніж розуму. А із Качуром було таке: до війни бабуня здавала кімнати у флігелі дачникам. Приїжджаючи на канікули з Кельне, ми завжди мешкали саме там, і лише їсти ходили до садиби. Під час війни у флігелі жили дуже різні люди, бо стільки було різних погорільців, заблуканих, таких, які переховувалися, що знайти пожильців було неважко. Зокрема, мешкав там новий директор молочарні, пан Качур, із дружиною й дитиною. Пані Качурова мала просто неймовірну вроду, наче італійська мадонна, дуже світла блондинка з велетенськими синіми очима й віями, що затіняли півобличчя. Дурна була мов колода...

Тут Матеуш позирає на мене змовницьки, і я вже знаю, що коли ми вийдемо, він мені скаже: «Боже, як твоя бабуня розповідає! «Дурна була мов колода!»

— ... велося їм дуже незле. Батько навіть продав пану Качуру свого золотого годинника. Вочевидь німці теж зауважили, що панові Качуру ведеться занадто гарно, тож вони прийшла його заарештувати. Зрештою, це мало щось спільне з якимсь шахрайством, бо вони реквізували все його майно, а з політичними так не чинили. Коли Качур їх помітив, то хотів дременути крізь вікно, і вони там-таки у вікні його застрелили. А мадонна Качурова вся в сльозах підходить з маленьким дитям на руках до тих солдатів і каже: «Боже, Боже, чоловіка коханого мені вбили, Боже, то вбийте й мене... що я тепер робитиму сама з дитиною, що я робитиму, Боже, Боже, убийте мене, вбийте...» То вони їй чемно відказали: «Гаразд, дайте дитину комусь потримати й поверніться до нас». Віддала, повернулася, і вони застрелили її коло чоловіка, сіли на підвіконні й спокійно чекали на жандармів. А до мене приходять партизани, оминають Юлека й кажуть: «Ми до вашої дружини». — «То, може, я щось...» — «Ні, ми до пані». І говорять: «Пані Лялю, пані Лялю, трапилося страшне. У Качура в кишені піджака лежать шістнадцять фальшивих кенкарт для хлопців, якщо вони потраплять до німців, то хлопців схоплять раз-два».

— І що ви зробили? — питає Матеуш.

— Відповіла, що подумаю, що можна вдіяти. Відшукала такого маленького кошичка й іду до флігеля. Мене перепиняє двійко солдатів, кажучи, що verboten і ходити тут не можна, доки не приїдуть жандарми, бо там лежать два трупи. А я їм на те, що мені начхати на їхні трупи, бо я мушу нині зварити варення. У мене день призначено на варіння сливового варення й годі. «А що, — питають, — мало вам дерев у саду?» А я відказую, що це такі особливі сливи. Де там особливі, вони ще геть зелепухи були, мені аж серце краялося, коли я їх рвала. Бо пропустили-таки. Росіяни мене або побили би, або застрелили, а німці ні, німці як почули, що я маю якийсь план, то зрозуміли, що треба плану дотримуватися, то й пропустили. Я навмисне взяла маленький кошичок, щоб часто ходити, і зриваю собі. Один кошичок, другий, третій. Питають, нащо такий маленький, а я їм пояснюю, що знаю, скільки цукру треба покласти на один такий. Росіяни наказали би взяти великого кошика й переміряти собі вдома, але німці повірили без проблем. Сидять біля того вікна, спека, я збираю сливи. Нарешті питають, чи не могла б я їм принести води. А я на те, що ні, але внизу, край дороги, є крамничка, і там можна собі купити оранжаду. Один з них був сілезець і переклав товаришеві, і почали сперечатися, хто з них піде. А я їм, що я тут однаково сливи збираю, і можу постерегти їм трупи. То вони перезирнулися, кивнули головами й пішли, а я шасть на вікно — і досередини. Качурова й Качур лежали на землі в калюжах крові, тож мені довелося його підняти — а то чоловік кремезний — і витягти із внутрішньої кишені піджака кенкарти. Зазирнула ще до шухляди й витягла звідти золотий годинник