Кен Фоллетт - Вушко голки

— Хвилиночку, — він підкотився ближче до незнайомця. — Скажіть, може, ще хтось вижив із вашого судна?

Шпигун розплющив очі.

— Ні-ні, я був один, — пробурмотів він.

— Девіде, — почала Люсі.

— Останнє запитання: ви сповістили берегову охорону про свій маршрут?

— Та яке це має значення? — втрутилася Люсі.

— Має. Якщо сповістив, то зараз, ризикуючи власними життями, його шукає ціла купа людей. А ми можемо повідомити, що він у безпеці.

— Я... Ні, я не сповістив...

— Годі, — Люсі присіла перед чоловіком. — Ви зможете піднятися нагору?

Фабер кивнув і повільно звівся на ноги. Жінка закинула його руку собі на плечі й почала виводити його з кімнати.

— Покладу його поки до Джо.

Вони повільно піднімалися сходами, спиняючись після кожного кроку. Люсі завела гостя в маленьку спальню. Обличчя Фабера знову зблідло після того, як він трохи зігрівся біля вогню. У ліжко він впав, наче непритомний. Люсі накрила його ковдрами, підіткнула все й тихенько вийшла з кімнати, зачинивши двері.

Фабера охопило цілковите полегшення. Останні декілька хвилин вимагали від нього якогось нелюдського самоконтролю — він почувався переможеним і хворим.

Коли перед ним відчинили двері, він на якусь мить розслабився, дозволив собі відключитися. А потім та красива жінка почала його роздягати — і він раптом згадав, щодо його грудей примотана плівка. Небезпека на якийсь час знову надала йому сил — він страшенно перелякався, що вони викличуть швидку. Проте про це ніхто навіть не подумав — значить, острів надто маленький, і лікарні тут немає. Дякувати Богу, його не винесло назад на велику землю, бо про затоплення човна точно б повідомили куди треба, і цього було б неможливо приховати. Зараз же, судячи з питань Девіда, ніхто не збирається нікого інформувати.

Сил думати про це вже не залишилося. Фабер на якийсь час опинився у безпеці — і це було найголовніше. Він був у сухому, теплому та м'якому ліжку. Він був живий. Звичка перевіряти довкілля так глибоко увійшла в підсвідомість, що позбавити його цього могла лише смерть. Тож агент оглянув кімнату: димохід, двері, вікно, рожеві стіни — мабуть, сподівалися, що буде дівчинка, на підлозі іграшковий поїзд і купа книжок. Безпечне та по-домашньому затишне місце. Вовка прихистили у вівчарні. Пораненого вовка.

Фабер заплющив очі. Незважаючи на страшенну втому, йому довелося майже вмовляти своє тіло розслабитися, м'яз за м'язом. Нарешті голова позбулася зайвих думок і до чоловіка прийшло забуття.

Люсі покуштувала вівсяну кашу й додала ще дрібку солі. Вони звикли готувати її за шотландським рецептом Тома — без цукру. Тепер, навіть коли цукор перестане бути дефіцитом, вона вже не їстиме солодкої. Навіть дивно, як швидко звикаєш до чогось, коли треба: до чорного хліба, маргарину та солоної вівсянки.

Жінка розлила кашу по тарілках, і всі сіли снідати. Джо додав у кашу молоко, щоб остудити. Девід тепер багато їв, але зовсім не гладшав — дякувати звичці працювати на вулиці. Люсі кинула погляд на руки свого чоловіка: грубі, з постійною засмагою. Відразу видно, що працює фізично. Згадалися руки їхнього гостя: довгі пальці й біла шкіра, вкрита синцями та подряпинами. Він точно був не здатен до морської справи.

— Здається, шторм і не збирається вщухати. Мабуть, сьогодні ти без роботи, — зауважила Люсі.

— Вівцям однаково потрібен догляд, за будь-якої погоди, — пробурмотів Девід.

— Куди поїдеш?

— На Томів кінець. Візьму джип.

— А можна з тобою? — спитав Джо.

— Не сьогодні, — відповіла Люсі. — Там занадто холодно і дощить.

— Мені не подобається той дядечко, — зізнався хлопчина.

— Не кажи дурниць, — посміхнулася Люсі. — Він не заподіє нам нічого поганого. Він і сам ледве ворушиться.

— А хто він?

— Я не знаю, як його звати. Він ледве не потонув разом із кораблем. Треба доглянути його, поки він не одужає настільки, щоб повернутися на берег. Він хороший чоловік.

— Він мій дядько?

— Ні, Джо, він чужий. Давай-давай, їж.

Хлопчик засмутився. Він один раз зустрічав дядечка, і в його уяві ним був кожен чоловік, який давав цукерки (це Джо найбільше подобалося) та гроші (хоча малий не розумів, що з ними робити потім).

Девід закінчив снідати і взяв макінтош — плащ-палатку з діркою для голови й рукавами. Вона вдало захищала його разом з візком від дощу. На голову чоловік одягнув зюйдвестку та надійно зав'язав її під підборіддям. Перед виходом Девід поцілував на прощання Джо й махнув Люсі.

За хвилину чи дві заревів двигун джипа, й у вікно жінка побачила, як її чоловік зникає в дощі. Задні колеса заносило на грязюці — хоч би їхав обережніше.

— Собака, — мовив Джо. На скатертині красувалася картина з каші й молока.

— Господи, який безлад! — Люсі ляснула малого по руці, і хлопчик насупився. На його обличчі з'явився вираз точнісінько, яку батька. Джо взагалі був на нього схожий: майже чорне волосся, темна шкіра. А ще так само ховався у собі, коли сердився. Проте малюк багато сміявся — це він перейняв від Люсі, дякувати Богу.

Уважний погляд матері здався Джо сердитим, тому він мовив:

— Пробач.

Люсі вимила йому обличчя над раковиною, а потім прибрала зі столу. Усі її думки займав той чоловік нагорі. Зараз його життю нічого не загрожувало, і вона ледь стримувала цікавість. Хто він такий? Звідки? Чому опинився посеред моря під час шторму? Чи є в нього родина? Чому в нього одяг робочого, руки службовця, а акцент південний?

Люсі збагнула, що не сприйняла б його появу так спокійно, якби жила десь не тут. Може, він дезертир, чи утікач, чи навіть військовий полонений? Але на такому самотньому острові інші люди сприймаються швидше як товариші, а не потенційні вороги. Було приємно бачити нове обличчя і не хотілося розводити якісь підозри. Промайнула не найприємніша думка: а може, вона просто як жінка раділа появі красивого чоловіка?.. Але Люсі швидко відкинула її.

Дурниці. Це все дурниці. Він настільки стомлений і хворий, що не може становити жодної загрози. Навіть на великій землі хіба б хтось міг не впустити непритомну та змоклу людину? Коли чоловікові стане краще, можна буде його розпитати — і якщо його відповіді будуть не надто правдоподібними, то вже тоді доведеться вийти на зв'язок завдяки Томовому радіопередавачу.

Закінчивши прибирати після сніданку, Люсі тихенько зайшла до Фабера.