Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

і шепнув їй на вухо: «Чаро, коли ти видужаєш, то поїдеш до гори Маунт-Вілсон і побачиш, що на Місяці стоїть дивовижно схожа на тебе людина».

Один із лікарів розповів мені про непевну ситуацію та ймовірну необхідність операції. Він був здивований, що Сімин організм ніяк не реагував на їхні заходи. Він поставив декілька запитань, та я не знав, на які хвороби вона хворіла і чи раніше намагалася вчинити самогубство. Жінка, яка могла б відповісти на ці запитання, була в дорозі до лікарні.

Аґнес приїхала відразу по десятій. Раптом я замислився над тим, як їй удавалось керувати авто лише однією рукою. Чи, може, в неї був спеціально обладнаний автомобіль? Проте це було не суттєво. Я провів її за запону, де лежала Сіма. Аґнес розплакалась, майже беззвучно, проте я не хотів, щоби Сіма це чула, тому відразу вивів її звідти.

— Її стан усе ще не змінився, — відповів я. — Проте вже твій приїзд полегшив ситуацію. Спробуй поговорити з Сімок). Їй треба відчути, що ти тут.

— Вона мене почує?

— Цього ми не знаємо. Але можемо сподіватись.

Аґнес поговорила з лікарем. У неї були відповіді на всі його запитання. Ніяких хвороб, ліків чи спроб самогубства, про які їй було відомо. Лікар, мій ровесник, сказав, що стан Сіми не змінився, проте дещо стабілізувався після того, як її привезли. Поки що підстав для хвилювання не було.

Я бачив, що Аґнес відчула полегшення. У коридорі стояв кавовий автомат. Спільними зусиллями ми назбирали монет на два горнятка сякої-такої кави. Я дивувався спритності, з якою вона своєю єдиною рукою виконувала те, для чого я потребував обидві.

Я розповів Аґнес, що трапилось. Після цього вона повільно похитала головою.

— Цілком імовірно, що вона збиралась у Росію. Сіма весь час намагається підпорювати вершини. На відміну від інших, вона ніколи не задовольняється прогулянками по звичайних стежках.

— Але навіщо вона розшукала мене?

— Ти живеш на острові. По той бік моря — Росія.

— І, прибувши на мій острів, вона робить спробу самогубства? Я цього не розумію.

— Нам важко навіть уявити собі все те, крізь що довелось пройти Сімі. Ззовні ніколи не побачиш, як сильно людина зранена всередині.

— Вона дещо мені розповіла.

— Тоді ти можеш здогадуватись.

Близько третьої прийшла медсестра й повідомила, що стан стабільний та без змін. Якщо хочемо, можна їхати додому. Коли щось трапиться, вона зателефонує. Але нам було нікуди йти, тож ми залишились на весь день та цілу ніч. Аґнес примостилась на вузькому дивані й заснула. Я ж переважно сидів у кріслі та гортав пошарпані тижневики, в яких незнайомі мені люди в радісних тонах розповідали світові про своє велике значення. Час від часу ми виходили поїсти, проте ніколи не затримувались надовго.

Одразу після п’ятої ранку в чекальню прийшла медсестра й повідомила, що ситуація різко змінилась. Почалися сильні внутрішні кровотечі, слід було негайно оперувати, щоб змогти зупинити їх і таким чином стабілізувати стан.

Ми були надто впевнені. Та раптом Сіма знову почала покидати нас.

Двадцять по шостій у кімнату ввійшов лікар. Дуже змучений, він сів на крісло й поглянув на свої руки. Їм не вдалося зупинити кровотечу. Сіма померла, так і не прокинувшись. Якщо нам хотілось із кимось поговорити, він міг би скерувати нас до фахівців з екстреної допомоги в лікарні.

Ми разом зайшли в палату і побачили її. Шланги були від’єднані, а шумні апарати затихли. На її обличчі вже почав проступати жовтий колір, який робить шкіру недавно померлої людини схожою на віск. Я не знаю, скільки мертвих я бачив у своєму житті. Я бачив, як люди помирали, брав участь у патологоанатомічних дослідженнях, тримав людський мозок у руках. І тим не менше саме я вибухнув плачем, тоді як Аґнес заніміла від болю. Вона вхопила мене за руку, я відчув, яка вона сильна, і захотів, щоби вона ніколи не відпускала моєї руки.

Я хотів залишитись, проте Аґнес попросила мене поїхати додому. Вона потурбується про Сіму, я вже зробив усе можливе, за що вона була дуже вдячна, але тепер їй хотілося залишитися самій. Аґнес провела мене до таксі. Був прекрасний, хоча й прохолодний, ранок. У рові обабіч в’їзду до відділу «Швидкої допомоги» росла мати-й-мачуха.

Мить цвітіння мати-й-мачухи, подумав я. Саме тепер, цього ранку, коли Сіма лежала мертва в лікарні. Вона зблиснула лиш на мить, немов рубін. І тепер здавалось, наче її ніколи й не було.

Смерть лякає мене лише своєю невимовною байдужістю.

— Меч, — сказав я. — А ще в неї була сумка. Що мені з ними робити?

— Я дамся чути, — відповіла Аґнес. — Не можу сказати коли. Але ж я знаю, де тебе знайти.

Я бачив, як вона знову зникла в лікарні. Однорукий сумний ангел, який втратив одну зі своїх неслухняних та загадкових дітей.

Я сів у таксі й сказав, куди мене відвезти. Шофер підозріло на мене глянув. Я збагнув, що справляв, м’яко кажучи, підозріле враження. Недбалий одяг, обрізані чоботи, непоголений, з запалими очима.

— Зазвичай у випадку далеких поїздок ми просимо аванс, — сказав водій. — З власного досвіду знаю, що буває по-всякому.

Я обшукав свою куртку і зрозумів, що навіть не взяв із собою гаманця. Я схилився вперед до водія.

— Моя донька щойно померла. Я хочу додому. Я заплачу. Хочу лише, щоби ви їхали спокійно та обачно.

Я вибухнув плачем. Він не промовив більше ні слова. Він нічого не сказав, аж доки ми добралися до порту. Була десята година. Віяв легкий бриз, який ледве здіймав на воді в порту дрібні брижі. Я попросив зупинити таксі біля червоного будиночка берегової служби. Ганс Люндман побачив таксі й вийшов із дверей. З мого обличчя він зрозумів, що справи погані.

— Вона померла, — сказав я. — Внутрішні кровотечі. Все сталось несподівано. Нам уже здавалося, що вона виживе. Мені треба позичити в тебе тисячу крон, щоби заплатити за таксі.

— Я розрахуюсь карткою, — мовив Ганс Люндман і пішов до таксі.

Його зміна закінчилась уже багато годин тому. Я зрозумів, що він залишився, щоб дочекатись мого повернення. Ганс Люндман жив на одному з островів на півдні архіпелагу.

— Я відвезу тебе, — сказав він.

— У мене немає вдома грошей, — мовив я. — Я можу отримати їх через Янсона.

— Кого зараз хвилюють гроші?