Леся Нічна - Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна

Глава 30. Та я ж помру вже на третьому!

Ректор неспішно склав руки за спиною і подивився на нього.  

— Ну що, адепте Косий?  

— Я…  

— Захищайтеся.  

І змахнув рукою. Ґрунт під нами затремтів. Раптом стало нестерпно жарко. Навіть захотілося зняти одяг або облитися крижаною водою. Повітря тремтіло від надлишку магії.  

Неймовірно!  

Який же запас енергії у нашого ректора, якщо він може не лише підтримувати всі ці «розваги» для бойовиків, а ще й атакувати?  

Із землі вирвався вогняний стовп.  

Височенний. З приголомшливою силою. Магістр, швидше за все, володів усіма чотирма стихіями.  

А може, і ще чимось.  

Темні магістри — це взагалі ті ще всесильні дракони.  

І понісся просто на Тео.  

Той завищав, як маленька дівчинка, і різко жбурнув уперед щит.  

Напевно, він навіть не встиг подумати, як направити енергію за таких неочікуваних маневрів.  

Інакше чому щит був не з води, а з вогню?! 

Вогняний потік із легкістю розтрощив водяний щит навпіл і з глухим ударом вибухнув об руну.  

Ректор невдоволено похитав головою.  

— Слабко. Дуже слабко, адепте Косий. 

Райан зітхнув, похитав головою і поглянув на Тео з відвертим розчаруванням.  

— Я попрацюю над вашою програмою.  

— Таке враження, що ви не навчалися бойовій магії, а дурня клеїли.  

Тео ледь не розридався.  

І навіть перестав сперечатися щодо того, що він Конзой, а не Косий.  

А ми всі з жахом спостерігали за цим концертом, у який ось-ось мали вступити.  

Навіщо? Навіщо ми сюди прийшли?! Чому полігон нас атакує?! Могли просто пробігтися і розійтися по домівках, але ж ні! 

— Чого ви там завмерли? — раптово запитав ректор.  

— Працюємо.  

І в цю мить руни активувалися під кожним із нас.  

Почалося.  

Вогонь. Вода. Земля. Повітря. Усе змішалося в хаос!  

Я ледь встигала парирувати атаки полігону! 

Зате тепер напарники нікому не були потрібні.  

Напарником був сам полігон.  

І це був такий напарник, якого не попросиш дати передихнути! Ректор ходив між нами, оцінюючи, хто наскільки жалюгідний. І коли я, нарешті, знесилено хлюпнула водою кудись убік, ректор зупинився поряд.  

Я задерла голову вгору.  

Це була найстрашніша помилка!  

— Адептко Ліріс, — Райан обдарував мене розчарованим поглядом.  

Мені навіть соромно стало.  

Адже він підтримував полігон для нас, витрачаючи безліч власної енергії.  

І все для того, щоб ми були справжніми бойовими магами, а не вуличними доходягами.  

— П-пане ректоре…  

— Чому ви застигли? — проникливо прошепотів він, зводячи з розуму своїми холодними, божевільно глибокими очима.  

Я вже й сама забула, чому завмерла.  

— Я… думаю…

— Двадцять кіл.  

У мене пропав дар мови.  

Двадцять кіл?!  

Мені?!  

Та я ж помру вже на третьому!  

Я заморгала, намагаючись усвідомити, що відбувається, але, здається, мій мозок просто відмовився сприймати реальність. 

— Швиденько, адептко Ліріс… — уркотливо протягнув темний магістр, стоячи неприпустимо близько для викладача.  

Дуже неприпустимо близько!  

Можна мені три кроки особистого простору? Ні? Ну гаразд.  

— Ви ж не хочете бігати вже двадцять один круг?  

Який жах!  

Я нерішуче ковтнула і пробурмотіла ледь чутне:  

— Н-нi…  

— Тоді біжіть, Ліро.  

Голос. Низький. Бархатистий. Небезпечний. Такий, що перехоплювало подих. Це що, якась нова тортура?!  

І я побігла.  

Лише б позбутися цього всепоглинаючого погляду!  

Бігла на ватних ногах і з порожньою головою.  

Тільки б не впасти, тільки б не впасти… 

Поруч пробігала Василина.  

Десь на шостому колі ми зустрілися.  

Схоже, вона теж провалила завдання на полігоні.  

— О, Ліро… — ледь вимовила вона між глибокими вдихами. — Ти теж тут? А я… думала… ти впоралася…  

Я криво посміхнулася.  

Майже впоралася.  

Якби не ректор зі своїми несподіваними шепотіннями на вухо!  

— Що, теж попалася, сирітко?! — почулося десь збоку.  

Господи, тільки не він…  

Тео.  

Ще його не вистачало в мою й без того болючу голову.  

— Не буди лихо, поки тихо, — прошипіла Василина з таким тоном, що була готова вбити будь-кого.  

— А-а! На мене пташка нагадила! — заволав Тео.  

Я підняла очі в небо. Показалися знайомі крильця. Нервово хихикнула. Пташиний спецназ не дрімає!  

Я підняла погляд і вдячно прославила крилатих братів за своєчасний бумеранг.  

— Подібне до подібного притягується, не чув?  

— Це кара небесна, — зловтішно додала Василина.  

Тео з перекошеним обличчям рвонув уперед. 

А ми бігли, бігли… і ще раз бігли. Круги потроху закінчувалися. Ми з Василиною рухалися вже чисто на ентузіазмі. Або на чистому страху перед магістром.  

— Ліро… — промучила Василина, витираючи піт із лоба. — Здається, я більше не можу…  

Я озирнулася на інших адептів.  

Судячи з їхніх виснажених облич і висунутих язиків, уже ніхто не міг.  

Тео біг із таким виглядом, ніби в голові писав заповіт. Крам утратив волю до життя ще на п’ятому колі. Ясен давно мчав чисто по інерції.  

Чудово. Просто чудово!  

Одна велика спортивна трагедія!  

І ось, коли ще трохи — і точно хтось гепнеться в непритомність,  

пролунав грізний голос ректора:  

— Вільно, адепти.  

Усі завмерли.  

— Розходьтеся по кімнатах, сьогоднішнє заняття закінчено.  

Осанка ректора — ідеально пряма, а погляд — оцінюючий.  Він що, ще й запам’ятовує, хто швидше помре?  

Але замислитися над цим я не встигла. 

Бо…  

Кілька адептів просто гепнулися обличчям у землю.  

І я була дуже близька до того, щоб приєднатися до них.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍