Тіна Волф - Помилково заручені, Тіна Волф

— Все, Михасю, досить цих «любовних гойдалок»! Час робити серйозний крок, поки вона тебе не обігнала і не зробила пропозицію першою. А то з цими сучасними жінками — сам не встигнеш озирнутись, як тебе вже кудись віддали!

Михайло, спантеличено тримаючи чашку кави, тільки зітхнув:

— Бабусю, а якщо вона скаже «ні»? А якщо це все в мене в голові? Може, я їй і не подобаюсь ...

— Може, ти ще й шкарпетки почнеш міняти залежно від гороскопу? — підняла брову бабуся. — Ти або чоловік, або... ай, не дратуй мене! Йдемо по обручку.

І ні на мить більше не гаючи часу, Василина Пилипівна вже через декілька хвилин тягла свого нерішучого онука до ювелірного магазину.  В магазині вона поводилася так, ніби особисто знала кожен діамант в окрузі. Її очі хижо блищали, розглядаючи коштовності під яскравим світлом вітрини.

— Нам потрібна обручка, така, щоб вона сказала «так», навіть якщо щойно виграла Греммі! – безапеляційно заявила вона розгубленому консультанту. – Дайте щось таке, щоб сяяло, як моя молодість! Або як терпіння цього телепня! – кивнула вона на зніяковілого Михайла.

Він ледь чутно прошепотів, почервонівши:

— А є щось... менш ядерне? Ну, щоб не засліплювало одразу? Щоб не лякати...

Бабуся пирхнула, навіть не повернувши голови в його бік.

— Та не тобі ж її носити! Головне, щоб Алінка очей відірвати не могла! Щоб одразу зрозуміла, що за такий скарб треба триматися обома руками і ще й ногою зверху притискати! Ти ж у нас, Мишко, хлопець непоганий, але в плані рішучості... квочка ти ще та. Тож нехай хоч діамант за тебе говорить! А то так і просидиш у своїх серенадах до пенсії. Давай, хлопче, не скупись! На коханій економити – останнє діло. Тим паче, на такій красуні, як наша Алінка. Їй треба щось вагоме, щоб оцінила. І блискуче! Дуже блискуче! А то ще подумає, що ти їй якусь цяцьку з переходу пропонуєш. Треба, щоб одразу зрозуміла серйозність твоїх намірів. І щоб подружки їй позаздрили! Оце буде аргумент вагомий!

Наступною була зупинка у квітковому магазині. Михайло розгублено оглядав різноманіття букетів, намагаючись знайти щось невимушене та миле.

— Може, оці ніжні рожеві троянди? – несміливо запропонував він.

Бабуся махнула рукою.

— Ой, ні, Мишко! Занадто вже вони… як усі. Банальщина! А ці лілії? Ой, ні-ні! Алінка ж казала, у неї на них алергія – буде потім вона «супрастином» заїдати замість романтичної вечері. Фу!

Її погляд зупинився на незвичайній композиції з яскравих гербер, сонячних хризантем та екзотичних орхідей.

— А ось це – саме те! – вигукнула вона, показуючи пальцем на букет. – Я як тільки їх побачила, одразу подумала: «О, це про справжнє почуття, яке витримає і нудний корпоратив, і затримку зарплати, і навіть мої цінні поради!» Бери, не пожалкуєш!

Михайло з сумнівом подивився на строкатий, майже крикливий букет, який так захоплено розглядала бабуся. Яскраві гербери здавалися йому надто нав'язливими, сонячні хризантеми – занадто простими, а екзотичні орхідеї – занадто претензійними. Його погляд знову повернувся до ніжних рожевих троянд, що стояли трохи осторонь. Їхні ледь розкриті бутони випромінювали тонкий аромат і здавалися йому втіленням ніжності та щирості – саме те, що він відчував до Аліни.

Він несміливо спробував заперечити:

— Бабусю, ну цей букет… він, звісно, гарний, але мені чомусь більше до душі оці рожеві троянди. Вони такі… спокійні, елегантні. І колір мені здається… більш відповідним.

Бабуся скептично підняла брову, пильно дивлячись на онука.

— Спокійні? Елегантні? Та вони ж як усі! Де тут оригінальність, де вогонь? Ти ж хочеш її вразити, чи просто черговий букет сусідці подарувати? Алінка в нас дівчина не проста, їй треба щось таке, щоб запам'яталося. Оці твої «спокійні» троянди вона завтра й не згадає. А той букет, що я вибрала, – він яскравий і незабутній!

Михайло глибоко вдихнув і, набравшись сміливості, твердо сказав:

— Ні, бабусю. Я все ж таки хочу ці рожеві троянди. Вони мені здаються більш щирими, ніжними… Це те, що я відчуваю.

Бабуся спочатку нахмурилася, але, помітивши впертість в очах онука, раптом розпливлася в хитрій усмішці.

— Ого! Молодець, синку! – з гордістю вигукнула вона. – Характер показав! Уже добре. А то все під мою дудку танцював. Правильно, сам обирай, що тобі до душі. Головне, щоб від серця йшло. А Алінка… вона розумна дівчина, оцінить твою щирість. Хоча, звісно, мій букет був би ефектнішим… але то вже таке. Головне, що ти не злякався свого бажання. Вчишся, потроху вчишся! – підморгнула вона йому.

Наостанок вони зайшли до магазину одягу. Михайло розгублено розглядав полиці зі светрами та сорочками, намагаючись знайти щось пристойне, але водночас не надто офіційне.

— Цей светр, — категорично заявила бабуся, оглядаючи його вибір, — виглядає так, ніби ти збирався просити її руку на розпродажі заморожених продуктів у супермаркеті. Якийсь він… безликий. Ні іскри, ні вогню! Закочуй губу і йдемо шукати піджак! І туфлі! Нормальні, шкіряні! Не ці твої вічні кеди!

Михайло спробував несміливо заперечити:

— Але ж я в тих кедах виступав на сцені… Це ніби моя… фішка?