Тіна Волф - Помилково заручені, Тіна Волф

Розділ 20

Зранку Михайло прокинувся від грюкоту в двері, ніби хтось не стукав, а намагався зняти їх з петель. Він аж підскочив на ліжку, розгублено дивлячись, чи це не в нього в голові відлунює після нічного клубу. 

— Що за… — пробурмотів, потираючи очі. — Та хто там?!

Він зіскочив із ліжка, ногами заплутавшись у ковдрі, вдарився мізинцем об тумбочку й, проклинаючи все на світі, почвалав до дверей. В голові майнула дика думка: «А раптом Аліна? Прийшла зранку сказати, що все ж таки хоче сніданок вдвох і не може без мене жити?»

— Ні, не вона, — пробурмотів. — Вона би так двері не виносила.

Він розблокував замок і прочинив двері, готовий до всього. Ну, майже до всього.

На порозі стояла його бабуся — у яскравому платті з леопардовим принтом, з капелюшком набакир і пакетом із чітким написом «Люблю тебе, онучко», який явно був подарунковим пакетом... швидше для дівчат. 

— Нарешті! — вигукнула бабуся. — Я думала, вже почну грюкати головою!

— Ба? — Михайло все ще стояв у одній шкарпетці й футболці з написом «DJ of your heart» /«DJ вашого серця»/, намагаючись прокинутись ще й морально. — А що сталося?

— Та що-що! — махнула вона пакетом. — Прийшла перевірити, чи ти живий! І що там з тією твоєю зарученою?! Чому я її досі не бачу в халаті на твоїй кухні?

Михайло втомлено притулився до одвірка.

— Ба, ми ще не на тій стадії… — бурмотів він. — Вона — кар’єристка, я — діджей, кота ще не завів, але вже драму граємо.

— О, тоді саме час бабусі втрутитись! — сказала вона, проштовхуючись у квартиру, як досвідчений агент ЦРУ. — Я прийшла з місією. Пора прискорити ваші псевдозаручини!

Михайло закотив очі, але десь у глибині душі навіть зрадів. Бо якщо вже й є людина, яка зможе підштовхнути його до чогось рішучого, то це точно бабуся в леопардовому платті і серйозними намірами на тему весілля.

— Бабусю, мені здається, що між нами серйозного нічого не може бути, — Михайло зітхнув і плюхнувся на диван. — Бо для неї головне — це її кар’єра, її підвищення… Її бос, її графік, її важливі документи… Я там десь між рядків, і то, може, виноскою.

Бабуся примружилась і серйозно окинула його поглядом, так, ніби зараз зважувала, чи не натягнути йому сковорідкою по голові.

— Що? Це ти сам так вирішив, чи вона тобі це сказала? — в її голосі вже бриніло те фірмове «ой-ой, внучку, зараз буде виховна робота».

— Ну… не зовсім сказала, — почав Михайло, почухуючи потилицю. — Але вона така щаслива через підвищення. Її аж розпирало! Я сиджу, дивлюсь на неї — сяє, очі блищать, аж іскри сипляться! А я після концерту… ну, романтика, музика, я вже уявляв… поцілунок… може, навіть келих вина... А вона: «Я стала замісником!» — і бах. Всі мої мрії об підлогу, як келих з тим вином.

Бабуся мовчки сіла поруч, витягнула з сумки мандаринку, почала її неквапом чистити й дала йому шматочок.

— Їж. Це від нервів. А тепер слухай. По-перше, вона, може, сяяла не тільки від підвищення. Ти впевнений, що то не ти її так «підсвітив»?

— Та ну бабусю…

— По-друге, — не дала йому договорити, — вона взагалі в курсі, що ти там розмріявся? Що ти хочеш поцілунків, вина й дітей із твоїми вухами, врешті-решт?

Михайло відкрив рота, щоб щось заперечити, але… не знайшов, що.

— От бачиш. Замість того, щоб плести собі сценарії в голові, ти б краще з нею поговорив. Жінки не завжди показують, що відчувають. Особливо ті, які вміють самі відкручувати кришку з банок.

— То що мені робити? — тихо спитав він.

— Брати ініціативу в свої руки! — урочисто сказала бабуся. — І не таку, як минулого разу з обручкою, бо це вже перебір. А щось… справжнє. І бажано з поцілунком, а не з вашим отим «добраніч».

Михайло усміхнувся.

— Тобто ти не проти поцілунку?

— Я за романтику, онучку. Але якщо ще раз почую, що ти сам вирішив усе за неї — приїду завтра з повною делегацією пенсіонерок і всім районом прийдемо тебе сварити. З мегафонами.

— Добре, бабусю, — хихотів Михайло, — я все зрозумів. Але на всяк випадок  подумаю, куди від вас заховатись.

— Заховатись? Краще — йди завойовуй дівчину, а не він ховатись надумав, — одразу відчитала його бабуся.

Василина Пилипівна дуже любила свого онука. І найбажанішою її мрією було бажання, нарешті оженити свого улюбленого засранця. Якщо чесно, то їй дуже хотілося погуляти на весіллі Михайла та Аліни. Бо чого приховувати, його обраниця їй сподобалася, саме така дружина йому і потрібна. Так вирішила Василина Пилипівна, і так же впевнено і наполегливо йшла до своєї мети.

Тож вона в черговий раз, а тепер вже серйозно, взялася за вирішиння всіх питань, які стояли на її омріяному шляху. Здавалося Михайло вже був готовий зробити перший вирішальний крок, щоб погодитися на одруження. Потрібно лише було його злегка підштовхнути.

Бабуся Михайла взялася за цю місію з таким завзяттям, ніби готувалася не до заручин онука, а до державного перевороту з квітами, тортом і обручкою. Вона впевнено оголосила:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍