Тетяна Гуркало - Стара казка про принцесу, Тетяна Гуркало

І постукав мідною тарілкою по столу. Після того, як начальство і стражники деякий час дружно витріщились на неї, як барани на свіжопофарбовані ворота, тяжко зітхнув і пояснив, що це таке. Попутно пообіцявши повідомити про цю цікаву знахідку батькові, столичним хранителям магії, дізнавачам, причому всім, хто захоче слухати , купцям та супроводжуючим їх магам. А там, може, ще й один вчитель знайде вільну хвилинку і напише веселу пісеньку про цю тарілку, це місто, цього голову та всіх інших. І пісню підхопить народ, є прецедент. Після чого містечко Жабиний Рів буде визнано розсадником зла, і рано чи пізно втоплено кимось охочим до слави тьмаборця та істинного героя.

Голову міста, та й голову варти пройняло, і вони дивилися один на одного, намагаючись щось згадати.

Один із стражників пробурмотів, що, напевно, буде простіше втопити в болоті самого кор-графського синка. За що був відразу звільнений і битий в обличчя колегами, які на відміну від нього чудово розуміли, що після цього доведеться втікати кудись дуже далеко. Далеко та швидко-швидко.

Втім, удар в обличчя виявився чудодійним. Стражник згадав мага, який кілька років тому заклався зробити камеру чарівною. Принаймні, про це розповідав один приятель, той, який того ж року зник у болоті п'яний. Приятелю стражник тоді не дуже повірив. Точніше, у те, що він міг посперечатися з магом про цю дурню, цілком вірив, а в те, що маг насправді щось зробив – не дуже. Чого тільки не збрешеш, щоб відпустили раніше за термін. І камеру, що утихомирює магів, з тою суперечкою не пов'язав. Утихомирювати вона стала тільки через рік, приятель зник у болоті раніше. І…

— Ти бачив цього мага? — спитав кор-графський син.

— Бачив. Та користі від мого бачення. Цей маг уже два роки у місті не з'являвся. Може, навіть довше, я просто до того не помічав, що більше не приходить.

— А часто до того приходив? — зацікавився Дамір, чомусь насупившись.

— Щомісяця майже, — сказав стражник.

Дамір і Льєн дружно вилаялися. Решта здивовано на них подивилися.

Стражнику за спостережливість було повернуто роботу.

А кор-графський син, трохи подумавши, пробурмотів:

— Мабуть, він і збирав. І навряд чи на щось хороше. На хороше ми одній людині добровільно віддавали.

Міський голова відкрив рота, щоб почати турбуватися про місто, і вимагати врятувати та захистити, згадавши, що напад — найкращий захист. Але, на жаль, не встиг.

Двері відчинили різко і без стуку, ледь не прибивши стражника з гарною пам'яттю, і в приміщення увірвалися дві фурії, що тягли за собою червономордого ведмедя, котрий відчайдушно ревів.

Хоробрі стражники дружно і без роздумів відскочили до стіни і виставили перед собою все, що потрапило під руку. Один навіть примудрився використовувати як щит міського голову. І саме в ніс цього щита грізно уперся витончений жіночий пальчик.

— Ах ти, мерзотний гусак! — закричала вона так, що десь за вікном загавкав собака. — Тьмапоклонників нашкодивших нашій доньці вітаєш! Вирішив її сукню продати та борги роздати!

— Чим їй гуси не подобаються? — зацікавився Ленц.

— А ось і моє кільце повернулося, — задоволено сказав Льєн.

Грізна матуся швидко розвернулась і спробувала ткнути пальцем у його ніс.

— Цікаво, а закон, за яким за образу відрубають руки, ще в силі? — запитав у простір Ленц.

— У силі просто давно не застосовується, — відповів Дамір.

Ведмідь заревів ще відчайдушніше і спробував вивалитися у двері, щоб утекти. Але був пильно спійманий другою жінкою, схоплений за волосся і підтягнутий до Льєна ближче.

— Дивись, що ти зробив із цією вівцею! — трубно заревіла дама, а голова варти заплющив очі і спробував сховатися під столом. — Ану, повертай усе, як було, бо в болоті особисто втоплю!

— Кого? — поцікавився Льєн.

— Ведмедя, щоб не мучився, — відповів Шелест, не відриваючись від писанини.

— То це ж вівця, — нагадав Дамір.

— Ну, так, перетворилася вівця на ведмедя, пастись тепер незручно, мучиться. І барани розбігаються, — незворушно пояснив Шелест.

Один із стражників придушено засміявся, але на нього, на щастя, ніхто не звернув уваги. Захисниця овець вилаялася так, що після цього ніхто б не зміг запідозрити її у шляхетному походженні, схопилася за важкий дубовий стілець і грюкнула ним об стіл. У стола підламалися ніжки, і він з тріском звалився, маги ледве встигли схопити свої записи.

— Зараз же поверни, а то…

І тут вікно розлетілося дрібним пилом, а слідом за ним почала обсипатися піском і стіна. Бідолашна зачарована вівця від такого видовища заскавчала і забилася в куток. Стражники разом зі своїми щитами спритно змінили позицію. А жінки застигли з відкритими ротами, напевно, задумалися, а чи варто краса юної діви того, щоб зв'язуватися з магами, які так легко кам'яні стіни обрушують.

Маги на стіну дивилися з не меншою цікавістю, не забувши, щоправда, розтягнути щити.

А перед в'язницею верхи на старому коні сиділа ще одна юна діва і просто дивилася перед собою, лише зрідка ворушачи пальцями. Каптур вона не знімала, з-під нього лише кілька білявих пасм випало, і їх ворушив вітер. І на коні діва виглядала дуже впевнено, навіть стражник, що сидів на лавці біля входу, не посмів підійти і запитати з якою метою цей вершник вирішив зупинитися саме тут.

А з дерева, по той бік від звалища на юну діву дивився повелитель їжаків. Впізнати її каптур йому не завадив. І Ваня чудово розумів, що недарма вона там зупинилася. Може брата хоче звільнити, а може й нареченого. Але допомогти їй слід у будь-якому випадку. Тому що простіше відбити дівчину у нареченого, ніж потім визволяти з в'язниці, причому терміново поки ніхто не образив. Вані так здавалося.

Тому він насупився і задумливо глянув на воронячу зграю, яка саме піднялася над невидимим з цього дерева чи то трупом, чи просто зіпсованим м'ясом.