Максим Іванович Кідрук - Заради майбутнього

на стрілку праворуч. На третьому зображенні — випалена вщент рівнина. За білими смугами, що, розгалужуючись і перехрещуючись, тяглися до засотаного сіруватим туманом горизонту, дівчина здогадалася, що дивиться на руїни міста. Ще одне натискання на стрілку, і на екрані — купи мерців, тисячі й тисячі обгорілих, покорчених тіл зі спотвореними обличчями та чорними проваллями ротів, що немовби зайшлися в безгучному крикові.

— Це не розіграш. — Лінда промовляла так, ніби її от-от знудить.

— А що тоді?

Дівчина не відповіла, лише похитала головою.

— Як ти це поясниш? — Тоха тицьнув пальцем у екран. — У тебе не було навіть припущення про те, звідки прилетіло стільки позитронів, ти уявлення не мала, чому повторюються їхні енергії, а тепер переконуєш, нібито в їхній послідовності закодовано ось це… — він іще раз, тепер уже зі злістю, тицьнув у монітор, — переконуєш, що ось ці дурнуваті картинки — не розіграш?

Лінда притулила долоню до губів, помовчала, а потім коротко кивнула.

— Так. Саме так. Я не вважаю це розіграшем.

Тоха жестом дав зрозуміти, що йому починає набридати розмова.

— Це дурня, Ліндо! З тебе хтось насміхається. Не було ніяких позитронів.

— Я на власні очі бачила треки в бульбашковій камері.

— Хтось хакнув ваш контролер і вшив у нього програму, яка засирає лог-файл двома значеннями енергій, але не довільно, а так, щоб…

— Я на власні очі бачила треки в камері, — наче зачаровано повторила дівчина. — Їх твоя програма також підробила?

Хлопець роздратовано гмикнув:

— Окей, тоді поясни мені, звідки це?

Лінда відповіла відразу, не затинаючись:

— Із майбутнього.

Тоха закотив очі та простогнав:

— Припини…

Дівчина його начебто не чула.

— Коли в «Locus’і» ти запитав, чи є в мене якісь припущення, що могло спричинити такий потік позитронів, я розповіла не все. У голові крутилася здогадка, яка… скажімо так, не суперечить фізичним законам, але яка здалася такою божевільною, що я не наважилася її озвучити. Розумієш, заряджені частинки можуть рухатися у просторі і вперед, і назад, і, в принципі, немає закону природи, що забороняв би їм із таким самим успіхом подорожувати вперед і назад у часі. Проте ми чудово знаємо, що ні частинки, ні будь-що інше у відомому нам Усесвіті не здатні мандрувати в минуле. А тому… — Лінда потерла лоба пальцями й запитала: — Ти чув про Річарда Фейнмана?

Хлопець стулив рота й кивнув.

— Після участі в Манхеттенському проекті Фейнман поїхав до Принстонського університету й там працював над ранніми роботами Поля Дірака. Того самого Дірака, про якого я згадувала ввечері. — Тоха мовчав, і дівчина продовжила: — Фейнман виявив дещо дуже дивне. Він зауважив: якщо змінити напрямок часу в рівнянні Дірака на протилежний і водночас поміняти знак заряду електрона з від’ємного на додатній, то в рівнянні нічого не зміниться. Тобто з математичної точки зору електрон, який рухається назад у часі, — це те саме, що позитрон, який рухається вперед у часі. Фейнман виявив причину, чому природа дозволяє існування зворотних у сенсі часу рішень: вони описують рух антиматерії. Ти розумієш?

— Так собі.

Лінда зітхнула.

— Позитрон — це антиматерія. Античастинка до електрона. Коли електрон і позитрон зіштовхуються, вони анігілюють, ну, самознищуються, випромінюючи фотон.

На стільниці біля ноута лежали роздруківки, які хлопець приніс із «Locus’а». Дівчина схопила верхній аркуш, перевернула його та швидко намалювала Фейнманівську[19] діаграму для пояснення того, що розказувала: електрон із позитроном зіштовхуються та зникають, а з місця зіткнення поширюється гамма-квант.

— Ось електрон, ось позитрон, ось тут вони зіштовхнулися та перетворилися на фотон. Це зрозуміло?

— Так.

— Але цю саму діаграму можна трактувати інакше. Якщо поміняти заряд позитрона на протилежний, він перетвориться на звичайний електрон, який, щоправда, рухається назад у часі. І тепер ми матимемо не анігіляцію електрона та позитрона, а електрон, який летів уперед у часі, а потім розвернувся та попрямував назад у часі, вивільнивши під час розвороту певну кількість енергії. Тобто це один і той самий електрон, а те, що нам здається процесом анігіляції електрона та позитрона, — усього лише момент розвороту його в часі! — Ліндині очі палали, у кутиках губів біліла слина. — Фактично, Фейнману вдалося розгадати таємницю антиречовини, що виявилася звичайною речовиною, яка рухається назад у часі.

Антон пошкрябав пальцями щоку.

— Хочеш сказати, що… — і затих.

— Можливо, таки твоя правда, і все це розіграш. Але також можливо, що Фейнманове трактування позитронів — не просто математичний виверт. Може, саме антиматерія — це математичний трюк, а позитрони насправді є електронами, що рухаються назад у часі. Я не сумніваюся: щонайпізніше за півстоліття розроблять несуперечливу теорію квантової гравітації, то чому не припустити, що завдяки їй хтось у майбутньому опанує гравітаційне поле й навчиться змінювати його так, щоб «вистрелювати» електронами в минуле? — Вона дивилася на хлопця та несвідомо продовжувала натискати на стрілку; зображення миготіли на екрані. — По-моєму, ми не дарма бачимо Гааґу та Роттердам. Хтось надсилає повідомлення звідси, із Делфта, лише з майбутнього, й показує місця, які ми добре знаємо. Показує, що їм загрожує. На що вони перетворяться, якщо ми не зробимо чого-небудь.

— Охолонь, — промовив Тоха. — Це просто JPEG-зображення.

Лінда навпаки розходилася ще дужче. Змахнула рукою в повітрі.

— Це зображення, на яких зафіксовано загибель нашого довбаного світу! Кінець усього, що ми знаємо!

— Гаразд. — Хлопець водив пальцями по підборіддю. — Припустимо, я тобі вірю. Це не означає, що повірив, я кажу лише: припустимо. Що далі? Що ти думаєш робити? Роздрукуєш знімки і… що? Куди ти з ними підеш?

Лінда перестала натискати клавішу на клавіатурі й утупилася у вікно. Зрештою тихим, але сповненим рішучості голосом промовила:

— Потрібно більше послідовностей. Може, я не перша, хто їх виявив. І ще — навряд чи нам надсилали тільки свідчення того, чим усе обернулося. Мають бути поради, як цього уникнути. Час, причини виникнення конфлікту. Щонайменше потрібно не вимикати бульбашкову камеру в моїй лабораторії. В ідеалі — досягти достатнього розголосу, щоб якомога більше детекторів у світі цілодобово тримали ввімкненими. — Вона помовчала. — Мені треба порадитися з науковим керівником.

— Не забувай, остання послідовність обірвалася посеред файла. Щось сталося. Або з твоїм пристроєм, або з тим, хто передавав.

Лінда насупилася, так наче Тоха бовкнув щось образливе,