Артур Сіренко - Петрогліфи, Артур Сіренко

У місті Станіславі багато разів планували прокласти трамвайну колію і запустити цей корабель бруківок та часу, але марно – трамваю як не було так і немає не дивлячись на обіцянки, що тривають більше півтораста років. Трамвай завжди подорожує з минулого в майбутнє, а не тільки від зупинки де є збіговисько людей і собак до зупинки біля розфарбованих будинків. Для мешканців Станіслава це абсурд. Вони не можуть сісти в трамвай в минулому, а вийти в майбутньому, саме припущення можливості такої події видається їм архаїзмом.

Станіслав, на відміну від інших міст старенької бабці Європи так і лишився таким яким його створили - ренесансним містом. Це Львів є романським містом, якого до невпізнання трансформувала готика, а ренесанс тільки додав яскравих фарб у цю палітру, а модерн довершував цей шедевр божевільного художника. Це Чернівці є сном Візантії впорядкованим епохою ампір. Станіслав зберіг сам дух ренесансу навіть в химерних утворах fin de siècle та  архітектурного «demi-saison». Навіть вірменська церква Станіслава збудована в тій бароковій духовній піднесеності, а не стилі давніх кам’яних плато Ноя.

Навряд чи існує ще місто на світі де б так зберігся дух Австро-Угорщини поміж будівлями і деревами як у Станіславі (хіба що в Коломиї, і то…).  Львів перегорнув Австро-Угорщину як сторінку, згадує її лише як «бабцю Австрію» - родичку, що дійшла до старечого маразму, Тернопіль робить вигляд, що про неї «майже забув», Чернівці просто Австро-Угорщину не зауважили. Помітили, але не зауважили. І лише тут – у Станіславі ця епоха відчувається гостро, виразно, як портрет цісаря Франца-Йосифа у брудному галицькому шинку. І це не випадково. В Австро-Угорщині все було «нео». Навіть ампір там був неоампіром, мілітаризм смішним, а музика буттям. Життя було якщо не вальсом, то розвагою, грою в рулетку, а смерть святом. Саме це і стало для Станіслава своїм – Станіслав теж вічне «нео». Чи то ренесансне неомісто, чи то саме бажання творити антитезу класичному урбанізму.

Навіть другі совіти – так звана «радянська влада» попри свої шалені зусилля не змогла цю ренесансність знищити. Перше, що зробили ті потворні і бридкі совіти в Станіславі, так це зруйнували лютеранську кірху та єврейський цвинтар. А потім уже почали забудовувати Бельведерську огидними «хрущовками». Бо Лютер і Спіноза для комуністів були більш небезпечними ніж Петрушевич, Пілсудський і Бандера разом узяті. Більшовизм (і комунізм взагалі) був явищем глибоко середньовічним, антиренесансним по своїй суті. Більшовизм заперечував у людині особистість, її волю як рушій історії, свободу вибору і творчості яку так цінували діячі відродження (від Петрарки до Свіфта включно).

І ця вічна ренесансність Станіслава ефемерна (як і сам ренесанс, зрештою. Ренесанс у багатьох поетів асоціюється з ранньою весною – і не випадково). Місто вибудовує свої барокові вежі та дзвіниці з порожнечі Торічеллі.

Станіслав вибудовує своє «вічне сьогодні» з неупередженістю вільного каменяра чи навіть пастуха, для якого світ – полонина з колибою, як творчим культургейтерським початком. Зараз ми спостерігаємо певний творчий вибух у Станіславі – в першу чергу літературно-мистецький та філософський. Можна було б очікувати і теософічний. Але Станіслав інакше уявляє собі містицизм. Він вільний як від готичних меланхолій так і від модернового декаденсу. Це місто яке складає свою пісню з часточок прозорого повітря.

Примітка:

Станіслав хотів позбутися своєї ренесансної суті і гонору відродження, але так і не зміг…

2010