Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Мамо, тату, знайомтеся, ця панна – Алета Арі-аль-Нут, - Рошаір обійняв мене за плечі, від чого мені зробилося ще більш незручно. От що він робить?! – Пам’ятаєте ту історію про маленьку дівчинку дроу? Це вона.

- О-о-о! То вона та сама бідолашна сирота? Та хоробра дівчинка, яка зовсім-зовсім тебе не злякалася? Та яка тобі одразу сподобалася? Ти її ще всюди шукав з тих пір як вона втекла від ельфів? – очі леді Ноче аж випромінювали цікавість, коли вона перевела свій погляд на мене.

Що???!!!

- Дякую, мамо. Дуже тобі дякую, - Рошаір скривився.

- Ні, а що таке?

- Та нічого, - лорд Тиміан Ноче іронічно усміхнувся. – Ти просто щойно здала нашого сина.

- І нічого такого я не сказала!

- Загалом, Лето, - звернувся до мене старший граф Ноче, - не беріть дурного в голову, а тяжкого – в руки.

Я кивнула, але зробила цілком протилежне. Задумалась. Отже, Рошаір сам мене шукав. Ще до того, як я увірвалася до його замку і винесла половину скарбниці. І ось інтрига дня: навіщо?

- Загалом, ми багато про вас чули, Алето, - тепло усміхаючись, леді Ноче взяла мої долоні в свої. – Приємно нарешті познайомитися з вами.

- Навзаєм. І можна просто Лета.

Я вже обожнюю цю жінку! Таких щирих, відкритих і життєрадісних істот рідко можна зустріти. От Сабі теж така натура. Ех, Сабі… завтра побачимось, подруго!

- Сину, ти йдеш на це збіговисько завтра ввечері? – кисло запитав лорд Тиміан.

- На жаль, так.

- От і нам доведеться йти. Краще б я в лабораторії посидів замість цього всього, - пробурчав лорд Тиміан і перевернув очі.

- А мені не було б так сумно, якби я не була там сама серед гадюк. Ех, ніякої компанії, - леді Ноче скрушно похитала головою.

- Лета йде зі мною, тож ти будеш не сама, - втішив її синочок.

- О-о! Це просто прекрасно! – леді Ноче заплескала в долоньки і, різко налетівши, міцно обійняла мене. – Тоді нам з Летою варто підготуватися до завтра! Все, дівчинко, ти собі як хочеш, але сьогодні ти в моїй цілковитій владі! Ходімо!

І мамця мого викрадача схопила мене за руку і потягнула через увесь замок на вихід, адже в межах будівель телепортуватися зазвичай не можна – неефективний, але захист від грабіжників. Щойно ми минули ворота, леді Ноче кишеньковим телепортом перенесла нас прямо до міжсвітового порталу. Чесно кажучи, весь цей шлях я намагалася вгадати, куди вона мене тягне. Так і не зрозумівши, що тут діється, я спитала:

- Ем… леді Ноче, куди ми йдемо?

- Для тебе я Варія, - підморгнула мені жіночка. – Йдемо ми в єдине місце, де можна купити таку сукню, якої ні в кого не буде.

- Але я не прихопила з собою грошей.

- Тобі й не треба. Дитинко, невже ти думаєш, що я сліпа? Я знаю Рошаіра, і я ще жодного разу не бачила, щоб він так тепло на когось дивився. Та й він стільки років тебе шукав! Мамцю провести не вийде! Мамі видніш, - Варія дзвінко засміялась.

- Але ви помиляєтесь!

- Та ти що! Ну-ну, час покаже.

Я замовкла. І справді, нащо сперечатися? Час покаже… що я мала рацію!

- Де ми опинилися? Що це за світ?

Ні, мені треба знати, де я опинилася. Хто зна, що може трапитися, а виживати якось треба… Ні, це вже не песимізм, це жорсткий реалізм, крихітки.

- Ой, вбий не згадаю його назви, - Варія зморщила носик. – Цей світ відкрили для туризму буквально вчора, а отже тут точно є свій особливий колорит. Треба пройтися по магазинах. Купимо такі сукні, що всі попадають!

Цілий день ми з Варією ходили по магазинах. Ми переміряли і купили стільки одягу, що я вже забула навіть, що саме ми купили. Ну, тобто що Варія нам купила. Я відмовлялася від покупок всіма силами, хитрувала, відбивалася, але мама Рошаіра була непохитна. Коли Страж міжсвітового порядку пригрозила кинути в мене пульсаром, якщо не припиню псувати їй настрій «немодною скромністю», я змирилася зі своєю гіркою долею.

Знаєте, я часто чула, як дівчата розповідали про шопінг з мамою. Думаю, сьогодні я відчула схожі емоції. Хоч ми з Варією і знайомі менше дня, ми швидко знайшли спільну мову. Вона справді класна. Рошаіру дуже пощастило з мамою.

- Фух, я втомилася, - видихнула Варія. Ще б пак! П’ята година походеньок по магазинах пішла! Я взагалі ледве на ногах тримаюся! – Ходімо в це кафе. Чи що воно таке? Чи це готель?

- Не знаю. Схоже, тут на першому поверсі кафе, а на другому – готель. Пише «Відпочинок у тітоньки Лонш», - я знизала плечима, хоч це було трохи складно, бо я тримала купу пакунків. Мені вже байдуже, де саме, але я хочу сісти! Сісти і не вставати! А знаєте, що найсмішніше? Бальних суконь, по які ми сюди прибули, ми досі так і не купили! Ні, я готова була купити хоч першу ліпшу, але Варії все недогода.

- Готель, кафе – яка різниця? Ходімо. Поїмо – і знову в бій!

Ми замовили собі смачний ситний обід. Взагалі, за їжею я надаю перевагу мовчанню і тиші, але Варія була іншої думки. Вона говорила. Постійно. Хоча… В принципі, мене все влаштовує. Варія говорить, а я спокійно їм і слухаю.