Джулія Ромуш - Його зухвала дівчинка, Джулія Ромуш

Розділ 22.1

Скільки разів я помилялася в житті? Досить багато. Я ще жодного разу не зустрічала в житті абсолютно ідеальну людину, яка б жодного разу не наробила дурниць і не вляпалася б у якусь веремію. Та ви тільки уявіть, наскільки нудно було б спілкуватися з такою людиною, яка все робить за правилами й ідеально? Думаю, що комплекс неповноцінності поруч з таким другом множився б у десятки разів за лічені секунди.

Я не вважала себе супер розумною, але й тупою теж не вважала. В основному багато моїх дурниць були зроблені на емоціях і бажанням покарати одного самозакоханого чувака, який бісить мене до мозку кісток, а тепер ще й засів у моїй голові з його чортовим поцілунком. Ось якого біса Янг продовжує псувати моє життя? Навіщо був цей поцілунок? Для того, щоб зараз я зводила сама себе з розуму цими чортовими роздумами? Тепер замість того, щоб аналізувати, чи правильно я роблю, втікаючи з гуртожитку вночі, я думаю про те, а якщо у Янга постійна дівчина. Що він взагалі думає про мене і що означав для нього той поцілунок?

Та чорт би його забрав! Якого взагалі біса я зараз думаю про це?!

Спускаюся на перший поверх і виглядаю з-за рогу. Вахтерка, як на зло, сидить у своїй комірчині й навіть не думає нікуди йти. Чорт! А хіба вона не повинна робити обхід по гуртожитку? Саме на це був мій розрахунок. Пройти зараз повз неї я не ризикну, тому що проблем з універом мені цілком достатньо, опинитися цієї ж ночі на вулиці я зовсім не хочу.

Дивлюсь на годинник на зап'ясті й про себе сварюся. У мене залишилося не так багато часу. Якщо навіть врахувати, що я вийшла трохи раніше, незрозуміло, скільки часу мені доведеться тут пробути. Тільки я вже думаю про те, що мені потрібно влаштуватися зручніше і дочекатися, поки закінчиться серіал вахтерки, як хтось зверху вирішує мені допомогти. І це я не про всевишнього, а про пару ідіотів, які здається з'ясовують свої стосунки. Та так голосно, що жіночка вилітає зі своєї кибитки на такій швидкості, що я навіть трохи очманіла, що вона взагалі вміє так бігати.

- Ну, я зараз вам покажу! Будете у мене гуртожиток драїти тиждень! - З цими словами жінка пролітає неподалік від мене, а я, посміхнувшись, виходжу з-під сходів і поспішаю на вихід.

Тільки я опиняюся на вулиці, як внутрішній голос дається взнаки. У мене з'явилися сумніви щодо правильності мого вчинку ще в кімнаті. Якось дивно все це... За заліковкою треба приходити пізно ввечері. Патрік чомусь не несе мені її сам, а просить мене прийти туди.

Дістаю телефон з кишені, і шукаю номер найкращої подруги. Так, мені треба хоч з кимось розмовляти, доки я йду в потрібному напрямку. Надворі ніби ніч, а я не така смілива, щоб взагалі нічого не боятися.

- А ти зачастила, - Меліса бере трубку майже відразу ж, чим дуже мене дивує.

– Я тебе не розбудила? - Запитую жалібним голосом, бо чудово знаю, що в неї зараз ранній ранок.

– Мене розбудив дехто інший, – подруга здається усміхається.

– Карапуз сам будує ваш графік?

- І не кажи, будує лише так. Але ж ти явно зателефонувала не для цього? - Подруга, як завжди, не ходить навкруги.

- Так, я йду зараз за своєю заліковкою і мені до жаху страшно, тому я вирішила набрати тебе, щоб ти мені ще раз нагадала, наскільки я безмозка ідіотка.

- Якщо я не помиляюся, - Меліса зависла на кілька секунд, - у тебе зараз близько десятої вечора ... Куди це ти йдеш за заліковкою в такий час?

- Я таки вирішила скористатися допомогою того хлопця, а не допомогою Янга.

- І це все одно не відповідає на запитання чому ти прешся посеред ночі невідомо куди! - Меліса включила строгий тон, а в мене з'явилося відчуття, що якби вона була зараз поряд зі мною, то обов'язково б відшмагала.

- Я маю забрати заліковку, бо такі справи не роблять у робочий час.

- Алісо, ти настільки не хочеш зв'язуватися з Робом, що готова на таку нісенітницю?

- Я... - Хочу сказати подрузі, що заради свободи я готова і не на таке, але я завмираю на місці, бо попереду відбувається щось дивне.

Я бачу Патріка, котрий намагається мені щось показати. Махає руками й стрибає на місці. Я не розумію що відбувається. Меліса продовжує читати мені нотацію, а я лише стою і спостерігаю за тим, що відбувається.

- Алісо! - Подруга наполегливіше вимовляє моє ім'я.

- Тут відбувається дещо дивне... - Шепчу в трубку подрузі.

- Що дивне?

- Тут... чорт! Тут ректор і викладач... І здається... вони мене побачили...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍