Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

— Ет, — Хведько вперто не хоче вірити в здогадку товариша.

Підійшли ближче, майже накарачках.

— Чорт! Кропива, зараза!

— Та т-с-с-с-с! — погрозив пальцем Шевчик.

Ось уже водне плесо видно, як на долоні. У воді відображення перших надвечірніх зірок, а ще там хлюпочуться нагі дівочі постаті з довгим зеленим волоссям, схожим на траву чи жмутки вербового віття.

Дівчата весело сміються, голосно розмовляють:

— Живої плоті хочеться! Ой як хочеться душі живої! Голодна я дуже, а ви, дівоньки-подруженьки? Чи голодні, а чи ситі?

— Ой голодні, сестро! Ха-ха-ха!

— Ха-ха-ха-ха!

Дівчата виходять на берег, беруться за руки, кружляють у несамовитому танку-круговоді.

Мене мати  породила,

Нехрещену положила

Ух! Ух!

Солом’яний  дух!

Серед них і старі, й зовсім малі — які хочеш. Кружляють у двох чи аж у трьох колах.

                                  Ух! Ух!

                                  Солом’яний  дух!

— А чи чуєте, як і я, плоть живу?!

— Ой чуємо, сестро — багато плоті тут сьогодні живої, а плоть та ж і не відає, що взавтра мертвою буде! Ух-ха-ха!

Хведько хапається за шаблю.

У нього аж мурашки пішли поза шкірою.

— Не рипайся! Сиди тихо — вони тут нас не почують, я-бо знаю — он чортополох спереду, дивись, росте.

— Біс із тобою, Шевчик!

                                 Ух-ха-ха!

— Ходімо звідси до дідька! Кат їх бери!

— Та ти, побратиме, спізнився — кат-то їх уже давно взяв!

— Не мели дурниці!

— А що, потягнеш взавтра підводу?

— Не потягну, бо не вірю — не може цього бути!

— Аж є!

— Все одно… Не може…

— Ну як знаєш, тебе візьми переконай.

Вже світив ясен місяченько, коли побратими відходили до Соснівки.

Коло греблі ж досі лунали голоси:

Як побачить

                   волошково-сині,

Як його

                    нестимуть в домовині.

— Тьху! — Хведько обернувся назад і сплюнув. — Усе одно не може бути…

Х

Вишневський витер вуса.

— Господь вас, шановний, благословить за таку допомогу вірі православній, — він устиг захмеліти від міцної горілки. — Треба віру православну захищати оцими шаблями, — показав рукою на шаблі, що висіли по стіні. — Хай белькочуть про ляхів, а я одне знаю: треба сікти! І бусурманів сікти! І ляхів сікти! І…

При сьому голосному скрикові хворобливий незнайомець, що раніше не міг одвести погляду від сотникової дочки, глянув Вишневському прямо в очі.

— Ляхів ка… сікти? — як уже було сказано, незнайомець мав вади мови, наче йому щось заважало у роті. — Та…та… тар, кажеш, сікти? — поклав люльку, що ще димілась, на стіл. — Чи як ти сказав? — дуже кволо говорив, затинався. — Бу…с…с…ур… — чорт! — скривився, обхопив рукою чоло. — Наволоч і лайно! — підняв ліву руку вбік, долонею до шабель на стіні. Одна з шабель, найбільш блискуча й замашна, злетіла з гачка і хутко опинилась у каліки в руці.

Удар по голові сотника…

— На, січи…

Каліка кинув скривавлену шаблюку в бік мертвого тіла. Потім здійняв погляд на Катерину. Та позадкувала до дверей. Каліка знову здійняв ліву руку, зобразивши пальцями щось на зразок старовірського хреста.

— Т-сс! Чуєш? — промовив задумливо, неначе вслухаючись у простір. — Музика… Ти чуєш її? Ви, люди, вмієте чути? Ні — не слухати, бо слухати можна безкінечно, так нічого і не почувши. Я питаю, чи вміє ваше поріддя чути? Я люблю музику. Я можу її слухати довго. Але не думай, не оте ваше тараторіння на бандурах та сопілках, не оті помиї, що ллються з кожної горлянки на весіллях чи просто в хвилю відпочинку. Наволоч!

Піднята рука незнайомця при цьому скрику майже стислась у кулак. Заціпеніла дівчина стражденно застогнала.

— Наволоч! Ненавиджу! — прошепотів сам до себе. Тоді витер обличчя вільною рукою, видихнув. Кулак знову змінився на дивний жест. Дівчині, здавалось, полегшало, вона швидко ковтала повітря.

— Хух! Нічого! Я просто давно не їв. Але скоро я наїмся. Музика, людино, найкраща музика — в тобі. А ти її не чуєш. Як несправедливо — не чуєш! Та тобі й не треба її чути, адже її чую я. Це музика твоєї крові. Я чую всі октави та інтервали — все. Всі варіації. Я люблю готувати жертву перед трапезою — тоді найприємніше їсти. Я люблю твою музику, дівчино, і люблю тебе… Хай на мить, але після миті мого кохання тобі ні для чого буде більше жити.

Каліка рушив у бік Катерини.

ХІ

Максимове сімейство не спало. Виною всьому — сусід дід Панас. Старий, понівечений у боях та довгих походах колишній запорожець пив не прохмеляючись.

Вдень іще нічого, а от надвечір його стан сп’яніння доходив до найвищої міри, і він починав чергову виставу. Від тих вистав не було спокою щонайменше всій околиці. А щонайбільше всьому селу. Це був суцільний розгром, ґвалт уперемішку зі страшенним богохульним п’яним матюччям. Дід знімав зі стіни стару свою шаблюку, розганяв усіх домашніх, викульгував на прогнилій дерев’янці замість ноги на дворище і поносив матом все, на чому стояв білий світ — ляхів, москалів, старшин, гетьманів, запорожців, жидів і всю неньку-Україну разом узяту. Він таскав таку безбожну лайку, що у порядної людини від почутого начисто повідсихали б вуха. Та й у непорядної теж.

Максим уже не раз сам утихомирював того діда. Ось зовсім недавно до них із Галею в господу увірвалась заплакана дідова невістка в самій сорочині з дитиною на руках і просила, молила захистити їх від біснуватого свекра, що ганяється за ними по кущах із шаблею в руках. Тоді Максим ішов. Він не брав ні шаблі, ні навіть поганої ломаки, проте незабаром дідова ж шабля опинялась у Максимових руках, і вони удвох сідали на призьбі про щось погомоніти. Після цього дід ішов спати, а Максим набивав у люльку ще тютюну й докурював уже у себе на подвір’ї.

От і зараз із вулиці було чути п’яну лайку, важкий бронхітний кашель і плачі жінок.

Галя колихала грудну донечку коло печі, а Максим вирізав татарським ножем нову ніжку для прядки. Максимове козацтво над чимось голосно гиготало в сінях і під хатою.

— А, шайтан, хлопці! Не ржіть хоч ви! — буркнув Максим за двері. — Може, я сходжу, серденько, а то ж не заснемо сьогодні.

— Не треба, любий, ну його. Може ж, утихомириться.

Дід таки втихомирився, хоч і не скоро. Може,