Катя Кірініна - Вибач та зрозумій, Катя Кірініна

Так, я просив його: у випадку, якщо в Олесі хтось з'явиться, не говорити мені, інакше це ніколи не стане крапкою. Я не готовий був почути, що до моєї Лисички хтось тиснеться. Одна справа — чисто гіпотетично розглядати цей варіант, інше — бачити чи знати напевне.

Я одразу просив Ігоря, що фотозвіти мені не потрібні, достатньо було почути від спостереження, що вона жива, здорова і максимально щаслива, наскільки це було можливо.

Але хіба наявність дитини не наштовхнула нікого на думку, що мені може бути це цікаво, тим паче відразу після розлучення? Про що хлопці думали, вашу матір?

— Андрію, це може бути й не твоя дитина. Ти казав, що у вас з Олесею не могло бути дітей, от я й вирішив…

— Ігорю, я плачу тобі гроші не за те, щоб ти там щось вирішував сам, а за те, що ти доповідаєш і ми разом, увага, разом вирішуємо та аналізуємо. Тепер виходить так, що я почуваюся ідіотом. І все завдяки тобі.

Ігор недовірливо дивиться на мене, але мовчить.

— Це моя дитина, Ребров. Я це вчора побачив, по ній, — кажу і подумки усміхаюся, хоча насправді злюсь.

— Чому тоді Олеся не сказала тобі про те, що вагітна? — Ігор незрозуміло кілька разів кліпає.

— Ось це ти повинен був краще за мене знати. З чого ти взагалі вирішив, що це не моя дитина? В Олесі хтось був, коли вели спостереження?

— Ну, спочатку мої хлопці взагалі не могли зрозуміти, де вона, наскільки я пригадую. А потім вона з'явилася у місті з пузом, — я округляю очі, і Ігор вирішив поправити себе: — Вибач, з животиком, і в неї з'явилися друзі, точніше друг, і я вирішив, що це його дитина. Я подумав, що це була причина розлучення, якщо ви не могли… Ми ж ніколи не стежили за Олесею під час вашого шлюбу, звідки мені було знати? Я думав, вона тебе покинула.

— Ти вирішив, що я безплідний? — вирішую таки уточнити я.

— Андрію, ми з тобою якось розмовляли відверто, і ти мені озвучив це. Що я мав подумати в першу чергу? Я вирішив, що тобі таке краще не знати, а коли в неї з'явився хлопець, ти полетів у Таїланд, і, якщо ти пам'ятаєш, я намагався, а ти сказав, що на дорогу тобі погані новини не потрібні. От і все, питання саме по собі втратило сенс, — спокійно каже Ігор, а в мене всередині все перевертається.

Звісно, ніхто не знав причини розлучення, всі подумали, що Олеся сама пішла від мене. Ну, це частково було правдою, але хто її підштовхнув до цього, ніхто не допитувався, а я особливо не вдавався у подробиці. Та й з ким? Кому яка справа до справжніх причин? Який же я невдаха, сам же у всьому винен. Хоча визнання моєї провини не виправдовує мовчання Олесі.

— А щодо хлопця — це вже взагалі не моя справа, — як би ненароком вимовляє друг.

— Вона з кимось у стосунках? — дивуюся я, хоча, з іншого боку, мені вже не повинно бути діла до цього, стільки води витекло. Але однаково неприємно дізнатися про чоловіка.

— А вона тобі не сказала? — недовірливо запитує Ігор. — Дивно це якось усе.

— Що вона мала мені розповісти?

— А Вербицького ти не бачив?

— До чого тут Сашко? — ще більше дивуюсь я.

— Це тобі в нього треба запитати, мені ти однаково виб'єш щелепу, то нехай це буде краще він, — мій друг підіймається зі свого місця  і відходить від мене. — Я не хочу брати участі у твоїх особистих стосунках.

— Гаразд, зараз поїду і все з'ясую сам, — встаю з-за столу і прямую до виходу. Потім різко, наче по клацанню, розвертаюсь. — Стривай. Вербицький і є її хлопцем? — немов сперло повітря. Це що, жарт такий? Я що, до цього жив у ілюзорному світі? Чому вся правда валиться на мене за останню добу мого приїзду додому?

— Ось це я хотів тобі сказати рік тому, — задкує мій, швидше за все, колишній начальник охорони й за сумісництвом друг. — Андрію, ви вже розлучені, до того ж давно, дай їй жити, як вона хоче.

— Ти що, бл*ть, тут чесним став? Ми говоримо про мою Олесю, — в принципі, говорю відносно спокійно, але у самого всередині все тремтить від гніву.

Розумію, що не можу тут більше перебувати, тому виходжу з кабінету, щоб дізнатися про все у самої Олесі. Зараз поїду за вказаною адресою, а там діятиму за обставинами.

— Ти їдеш до неї? — цікавиться навздогін Ігор. — Андрію, тільки, будь ласка, нікого не вбивай, потім проблем не оберемося.

— З чого я маю когось вбивати?

— Ну, мало що. Як мине зустріч, зателефонуй мені.

— Та пішов ти.

Виходжу на вулицю і дивлюся на всі боки. Мені треба опанувати себе,  для моєї нервової системи це все занадто. Я не готовий був до такого, це явно перебір.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно