Юрій Павлович Винничук - Нічний репортер

— Та ви здуріли! — фиркнула Ірена. — Хто привів? Я? Оцих потвор?

— Думаю, що це ви заманили свого чоловіка сюди пропозицією мирової угоди і спокійно ласували своїми улюбленими цукерками, милуючись його тортурами. І хоча я просив пана Леона бодай когось із них залишити живим, але він надто квапився.

— О Ісусе! — Ірена скрушно похитала головою. Натомість Леон скипів:

— Егей! Не видавайте свої домисли за факти! В цих умовах ми не могли діяти інакше. Я мусив рятувати свою доньку. Ірена не мала жодних контактів з Кромбахом. Інакше я б про це довідався. Кромбах хотів зі мною помиритися, але я не мав бажання тиснути руку пройдисвітові.

— Я не стверджую. Я роздумую, — відповів Обух. — Бачите, я не викликав нікого з поліції. Ті, що могли б свідчити проти пані Ірени, уже мертві. Наприклад, Кварцяний не розповість, як пані Ірена вручила йому аванс, який він потім передав Дизьові чи Гебі з умовою, що Томашевич мусить загинути. Бо в намірах Кромбаха вона впевнена не була. Ану ж вони собі порозуміються, і Томашевич викрутиться. Тож вирішила перестрахуватися. Тому-то, коли в Томашевича стався серцевий напад, хтось із них вистрілив йому в рот, аби гонорар не пропав. Решту грошей вони отримали від Кварцяного в нього вдома. А ще пані Ірена зробила копії документів і поклала в стелажі так, аби Кромбах їх легко знайшов і довідався про те, чим насправді займався її чоловік.

— Боже, ваші фантазії не мають міри, — відмахнулася Ірена.

— А ви не бійтеся, — сказав Обух. — Вам нічого не загрожує. Все, чого я добиваюся, — та горезвісна папка, через яку загинуло кілька людей. А можливо, буде ще поламано чимало доль. Хтось, може, й самогубством закінчить.

— Я не менше за вас хочу добути ці документи і віддати їх кур’єрові, — сказав Леон.

— Навіщо? — стенув плечима Обух. — Щоб кур’єр завіз їх до Варшави, а там розгорівся скандал? Ні, їх треба знищити. Ці люди, які потрапили в полон до москалів, мусили під страхом смерті дати свідчення, за які їм тепер безперечно соромно. Але чи кожен з нас був би аж таким героєм, щоб вистояти перед страхом смерті?

— Нехай буде по-вашому, — погодився Леон. — У нас однаково їх нема.

— Гадаю, ви помиляєтеся. Вони в пані Ірени.

— Знову ваші фантазії! — кинула Ірена. — Коли вже закінчите снувати ці інтриги?

— Відразу, як отримаю папку, — стояв твердо на своєму Обух. — Ну? Я чекаю.

— В мене папки нема, — сказала Ірена і відвела погляд убік.

— Тоді я викликаю поліцію. Ви будете затримані за підозрою в плануванні вбивства свого чоловіка. І поки триватиме слідство, сидітимете за ґратами в компанії повій і злодюжок. І щоб ви знали, у нас є свідок — ваш водій. Я ще вчора мило з ним поспілкувався. Він бачив, як ви витинали газети і як вручали їх детективу.

Ірена розсміялася:

— Боже, які дешеві трюки!

— О, я здогадуюся, чому ви засміялися, — пожвавився Обух. — Бо він ледве чи міг підгледіти, як вирізаєте букви, а на зустрічі з детективом присутній не був. Ви там були самі. Але він за вами стежив. Він же ж на Кромбаха теж працював. І це ще не все. Є в нього й інші цікаві свідчення. Завтра зранку він буде в мене. Якщо думаєте виловити його за ніч, то даремні сподівання — він ховатиметься не в себе вдома, а за відомою лише мені адресою, звідки його зранку забере поліційне авто.

Ірена перестала сміятися. Леон спохмурнів.

— Ви недавно казали, що не збираєтеся звинувачувати мою доньку.

— Так і є. Щойно отримаю папку, ви мене більше не побачите.

— Чому ви вирішили, що папка в Ірени?

— А більше ніде вона не може бути. Кромбахові люди допитували Томашевича з такою пристрастю, що неможливо повірити, щоб людина не вказала, де сховані документи і записник. А він таки не признався. Чи просто не мав у чому признаватися? Бо і записник, і документи знайшла пані Ірена й переховала. Записник, як відомо, було знайдено в ніжці стола. Цікава історія цього стола. Два з половиною роки тому його придбала сама пані Ірена на мебльовій фірмі «Будилович і К». Я не полінувався провідати їх і порозмовляти зі столяром, який виготовив цей стіл. Замовляючи, пані Ірена особ­ливо наголосила на тому, щоб було влаштовано в столі два тайники. Один в ніжці, а другий під стільницею. Це бу­ло ще тоді, коли пані Ірена не подавала на розлучення. Але цю маленьку хитрість все ж від чоловіка приховала.

Я зиркнув на Ірену, вона сиділа червона, закусивши губи. Вона брехала, коли казала, що й сама шукала записник, і для неї стало несподіванкою, що комусь вдалося його знайти.

— Ірено! — звернувся до неї Леон. — Це правда? Ти це приховувала навіть від власного батька?

— Гадаю, пані Ірена зараз нам продемонструє цей таємничий механізм, який розсовує стільницю, — сказав Обух.

Ірена зірвалася з місця, якусь хвилю вагалася, потім пішла до кабінету. Ми всі з цікавістю подалися за нею. Підійшовши до столу, вона запхала руку під стільницю, щось бринькнуло, і стільниця почала розсовуватися, утворюючи посередині заглибину. Там лежала чорна папка.

— Можете забирати, — буркнула Ірена. — Я й так не збиралася нею скористатися.

— Чому ж, — стенув плечима Обух, — ви прекрасно нею скористалися. Томашевич переховував папку і записник тут, на віллі. А саме — в підвалі під підлогою. Жодного таємного помешкання в нього не було. Це лише чутки, які пані Ірена майстерно розпускала. Якби ви папку не переховали, Томашевич віддав би її Кромбаху, і з ним не трапився б серцевий напад. Правда, життя йому це, мабуть, не врятувало б, оскільки ви підкупили убивць. А сам Кромбах, ретельно спланувавши свою помсту і нацькувавши репортера на Томашевича, пізніше признавався вашому водію, що нізащо б його не вбив, доки не отримав би папку.

Леон взяв з рук Ірени папку, розгорнув, погортав і вручив Обуху.

— Даю вам за однією умовою: все, що тут було сказано, залишиться між нами. Ви мене знаєте... — Тут він глипнув і на мене. — Я вмію відімстити. Жодна поліція вас не порятує, якщо не дотримаєте обіцянки.

— Добре, — погодився Обух. — За Марка я ручаюся. Ходімо.

— Заберімо ще й ту папку, — сказав я, киваючи на стелаж. — Там те, чим Томашевич шантажував акціонерів, і кілька копій документів зі штабу.

— Забирайте, забирайте, — махнув рукою Леон. — Не треба нам того сміття.

— Та вже ж, — усміхнувся Обух, складаючи докупи обидві папки. — Тепер у вас такі маєтки, що можна не думати про старість.

Леон підступив ближче до нього і тихо промовив:

— Гадаю, ви будете достатньо дискретними, щоб і про «ши­бу» не розповсюджуватися?

— Можете не хвилюватися, — запевнив його Обух.

Коли ми пішли до виходу, собака нарешті