Ієн Макьюен - Спокута

— Як ви смієте! Як усі ви смієте!

Леон теж підвівся, заспокійливо піднявши долоні:

— Сі...

Коли вона кинулася вихопити листа у матері, шлях їй заступили не лише брат, але й двоє полісменів. Маршалл теж стояв там, але не втручався.

— Це моє,— кричала вона.— Ви не маєте права!

Емілі навіть не відірвалась од читання й неквапом перечитала записку кілька разів. Скінчивши, вона зустріла доччину лють найбільш крижаним тоном зі свого репертуару:

— Якби ви, юна леді, попри всю свою освіченість, вчинили правильно та прийшли з оцим до мене, можна було би вчасно запобігти трагедії, і ваша кузина врятувалася б від жахіття, через яке вона пройшла.

На мить Сесилія застигла самотньо посередині зали, трепетно ворушачи пальцями правої руки, недовірливо переводячи погляд з одного присутнього на іншого, не в змозі розповісти їм те, що хочеться. І хоча за реакцією дорослих Брайоні відчувала схвалення, в душі у неї наростало солодке захоплення, вона була рада, що сидить на дивані з матір'ю, частково затулена спинами чоловіків від наллятих кров'ю, розгніваних очей сестри. Сесилія кілька секунд не відводила погляду, а потім розвернулася й покинула кімнату. Вийшовши у передпокій, вона не стримала крику, який підсилювала акустика від голих кахлів. Вітальню огорнула атмосфера полегшення, майже розслаблення, коли всі почули, як Сесилія піднімається сходами. Брайоні побачила, що наступним листа прочитав Маршалл, повернув його інспектору, а той поклав документ до теки, яку для нього розкритою тримав напоготові молодший за званням.

Останні години ночі майнули непомітно, і Брайоні не відчувала втоми. Нікому й не спало на думку відіслати її до ліжка. Їй здався незмірним той час, відтоді як Сесилія пішла до своєї кімнати, а мати відвела Брайоні до бібліотеки для перших офіційних свідчень поліції. Місіс Талліс лишилася стояти, тоді як Брайоні сиділа за письмовим столом навпроти інспектора. Це був служитель закону з гранітним обличчям; він виявився невимовно добрим: запитуючи, надавав м'якості й печалі інтонаціям свого грубого голосу. Оскільки Брайоні була здатна показати поліції точне місце нападу, ті пішли в куток зі стелажами, щоб краще роздивитися. Брайоні стала спиною до книжок — показати, як стояла сестра, і тут побачила, як у високих вікнах бібліотеки блакитними полисками займається світання. Вона відійшла й розвернулася, щоб показати, як стояв нападник; продемонструвала, де була сама.

— Але чому ж ти не сказала мені? — спитала Емілі.

Полісмени вичікувально дивилися на Брайоні. Це було слушне питання, але їй би й на думку не спало потурбувати матір. Нічого, окрім мігрені, з цього не вийшло б.

— Нас покликали на вечерю, а потім близнюки втекли.

Вона пояснила, як отримала листа — на мосту, у сутінках. Що змусило її розпечатати? Важко описати той імпульсивний момент, коли вона не дозволила собі замислитися над наслідками: саме цього дня вона стала письменницею, тож мусила дізнатися все, зрозуміти все, що відбувається перед її очима.

— Не знаю,— озвалася вона.— Я вмирала від цікавості. Я себе ненавиділа.

Саме в цю мить у двері зазирнув констебль — повідомити новини, які ще додали лиховістя цій ночі. З телефонної будки біля аеропорту Кройдон подзвонив водій містера Талліса. Відомчий автомобіль, наданий завдяки доброті міністра, уже в передмісті. Джек Талліс спить під ковдрою на задньому сидінні та, імовірно, прибуде першим ранковим поїздом. Щойно ці факти були почуті й осмислені, Брайоні повернулася до опису сцени на острові посеред озера. На першому етапі інспектор поводився сторожко і не збивав дівчинку навідними питаннями, й у рамках цієї чуйної розмови вона змогла надати своїм словам належної форми й визначити основні факти: так, було досить світла, щоб вона впізнала знайоме обличчя, а коли він відскочив од Лоли й запетляв по галявині, так само можна було впізнати його за рухами і зростом.

— То ти його бачила.

— Я знаю, що це був він.

— Ану ж-бо, забудьмо, що ти знаєш. Ти кажеш, що бачила його.

— Так, я бачила.

— Так, як ти бачиш мене.

— Так.

— Ти бачила його на власні очі.

— Так. Я його бачила. Я його бачила.

Отже, її перший офіційний допит завершився. Доки вона сиділа у вітальні, почуваючись утомленою, але не бажаючи лягти спати, далі допитували її матір, потім Леона і Пола Маршалла. Старого Гардмена і його сина Денні теж привели на слідство. Брайоні чула, як Бетті сказала, що Денні був увесь вечір удома зі своїм батьком, який міг за нього поручитися. Повернулося кілька констеблів з пошуків близнят; полісменам показали, де кухня. У зім'ятому спогаді про той змазаний світанок Брайоні збагнула, що Сесилія відмовилася виходити зі своєї кімнати, відмовилася йти на допит. У наступні дні, коли вона не мала вибору і змушена була таки розповісти про те, що сталося в бібліотеці, її свідчення ще більше шокували, аніж слова Брайоні, однак усі погодилися: вона лише підтвердила вже зацементовану спільну думку, що містер Тернер — небезпечна особа. Раз у раз повторюване твердження Сесилії, що радше винен Денні Гардмен, зустріли гробовим мовчанням. Це була зрозуміла, проте слабка й непереконлива манера юної жінки — прагнення покрити свого друга, звинувачуючи безневинного цнотливого хлопчика.

Десь по п'ятій, коли заговорили, що сніданок уже готовий — принаймні для констеблів, бо іншим шматок у горло не ліз,— будинком прокотилася звістка, що парком наближається постать, схожа на Роббі. Може, хтось спостерігав з вікна нагорі. Брайоні не знала, чому всі вирішили неодмінно вийти надвір і чекати на нього там. Раптом усі вони: члени родини, Пол Маршалл, Бетті та її помічники, поліція — вийшли та з'юрмилися біля парадного входу. Тільки Лола, одурманена наркотичним снодійним, і розлючена Сесилія лишилися в будинку. Можливо, місіс Талліс не бажала, щоб присутність цього нелюда спаплюжила її дім. Інспектор, мабуть, боявся опору, який легше подолати просто неба, де більше місця, щоб заарештувати винного. Всі світанкові чари вже розсіялися, а натомість починався сірий ранок, огорнутий літнім серпанком, який так скоро спалить гаряче проміння.

Спочатку нічого не було видно, хоча Брайоні гадала, що чує, як човгає взуття по доріжці. Тоді стало чутно всім, і далі долинув гомін кількох людей, які несли щось тяжке, а потім очам постала неясна сірувата пляма на білому тлі, майже за сто ярдів. Поки пляма набувала обрисів, юрма знову замовчала. Ніхто не міг точно сказати, що саме бачить. Звісно, це була ілюзія, гра туману і світла. Ніхто у