Станіслав Лем - Казки роботiв. Кiберiада

володаря, обидва конструктори, не гаючи часу, спакували трохи книжок та особистих речей, а тоді по сходах, що тремтіли від нетерплячки, рушили на корабель, а той загуркотів, оповився полум’ям так, що аж його золоті ноги засмалились, і шугнув у чорну галактичну ніч.

Під час недовгої подорожі сановник розповів конструкторам про звичаї, що панують у королівстві Жорстокія, про широку, як тропік Рака, монархову натуру, про його мужні захоплення, і коли корабель прибув на місце, обидва конструктори вміли вже навіть говорити по‑тамтешньому.

Передусім їм відвели розкішний палац, що стояв на схилі гори за містом і мав бути відтепер їхньою резиденцією. Коли вони трохи відпочили, король прислав по них карету, запряжену такими шістьма потворами, яких вони досі й уві сні не бачили. Перед їхніми пащеками було прилаштовано спеціальні вогнезабірні фільтри, бо з горлянок у них бурхав вогонь і дим; мали ті потвори й крила, але підрізані так, щоб вони не могли злетіти в повітря; мали вони довгі й покручені хвости, вкриті сталевою лускою, і в кожної було по сім лап з пазурами, які продірявлювали бруківку наскрізь. Побачивши конструкторів, що виходили з палацу, весь запряг завив, пустив ніздрями вогонь, а боками сірку й рвонувся був на них, але візники в азбестових латах і королівські погоничі з мотопомпою накинулися на ошалілих звірів, лупцюючи їх прикладами лазерів і мазерів. Коли потвор було приборкано, Трурль і Кляпавцій швиденько сіли в розкішну карету, що рвонула з місця усіма копитами, чи то пак усіма драконячими лапами.

– Слухай‑но, – шепнув Трурль на вухо Кляпавцієві, коли вони мчали, мов вихор, збиваючи по дорозі у хмарах сіркової пари все, що траплялося їм на шляху, – в мене таке передчуття, що цей король зажадає від нас неабичого! Коли в нього такі огиряки, га?..

Але розсудливий Кляпавцій мовчав. Оздоблені сапфірами й срібними бляшками, діамантові фасади будинків тільки мигтіли повз вікна карети в гаморі, гуркоті, сичанні драконів та у вереску погоничів. Врешті розчинилася величезна гратована брама королівського палацу й екіпаж, завернувши так хвацько, що квіти на клумбах поскручувались від полум’я, зупинився перед фронтоном чорного, як ніч, замку, небо над яким було блакитніше від смарагдів. Сурмачі заграли в химерно вигнуті черепашки, і під ті вкрай похмурі звуки Трурль та Кляпавцій, майже не помітні на цих велетенських сходах з кам’яними статуями, що чатували обабіч брам і рядів почесної варти, увійшли в просторі палацові покої.

Король Жорстокій чекав на них у просторій, з високим склепінням залі, власне, величезній, викутій зі срібла печері, що зсередини дивовижно скидалася на череп звіра. Там, де череп має отвір для хребта, в підлозі зяяв колодязь хтозна‑якої глибини, а за ним підносився трон, на якому, мов полум’яні шаблі, перетиналися смуги світла, що падало з високих вікон, розміщених як очниці срібного черепа. Шибки із скломаси медового кольору пропускали тепле, сильне й водночас якесь брутальне світло, бо воно одбирало в кожної речі її власний колір і надавало їй вогнястого забарвлення. Конструктори вже здалеку помітили Жорстокія під затверділими наростами срібних стін. Цей монарх був такий нетерплячий, що й хвилини не міг усидіти на троні, а лункою ходою міряв срібні плити підлоги. Щоб надати своїм словам виразності, він іноді так розтинав рукою повітря, що аж свистіло.

– Мої конструктори, вітаю вас! – промовив він, утопивши в прибульців свій гострий погляд. – Як ви, напевне, вже знаєте від його вельможності Протозора, магістра мисливських церемоній, я хотів би, щоб ви створили для мене нові породи звірини! До того ж, ви самі це розумієте, я не хотів би мати справи з якоюсь там сталевою горою, що повзає на ста гусеницях, бо це заняття для артилерії, а не для мене. Мій супротивник має бути міцний і хижий, а також прудкий і жвавий, і понад усе – нечувано підступний, щоб, полюючи на нього, я міг виявляти свою мисливську майстерність. Звір той має бути і хитрий, і розумний, до того ж, знатися на мистецтві вводити в оману й збивати зі сліду, а також уміти тихенько зачаїтись і блискавично напасти, бо така моя воля.

– Даруйте, Ваша Королівська Величносте, – уклонившись, промовив Кляпавцій, – але, виконуючи ретельно волю Вашої Величності, чи не створимо ми загрози здоров’ю Вашій особі?

Король так зареготав, що аж кілька діамантових підвісок обірвалися з люстри й, упавши, розбилися біля ніг обох конструкторів. Вони мимоволі здригнулися.

– Не бійтеся цього, любі мої конструктори! – мовив король, і його очі спалахнули понурою веселістю. – Ви не перші і, як мені здається, не останні… Повинен сказати, що я – володар справедливий, але й вимогливий. Надто багато вже різних шахраїв, лизоблюдів та шибайголів пробували одурити мене, повторюю – надто багато: вони, вдаючи з себе гідних поваги ловецьких інженерів, хотіли покинути моє королівство, згинаючись під мішками, повними золота, залишивши мені натомість жалюгідні опудала, що падали від першого стусана… надто їх було багато, і я зрозумів, що мушу убезпечити себе певними заходами. Отож відтоді вже двадцять років як кожен конструктор, що не виконує моїх бажань, що наобіцяє більше, ніж може зробити, одержує, щоправда, обіцяну йому платню, але разом із нею сторчголов летить в оцю безодню. Або, як того захоче, сам стає моїм звіром, і я вбиваю його оцими руками. Для цього, запевняю вас, мої дорогі панове, я взагалі не потребую ніякої зброї

– І багато… було таких нещасливців? – спитав Трурль значно тихшим од звичайного голосом.

– Чи багато? Сказати по правді, не пам’ятаю. Знаю тільки, що досі не вдовольнив мене жоден, а той жахливий крик, з яким вони, прощаючись зі світом, падають у криницю, щораз коротший: певне, гора трупів на дні безодні вищає, але місця там, запевняю вас, іще вистачить!

По тих моторошних словах запала мертва тиша; обидва приятелі мимоволі глянули в бік чорного отвору криниці, а король і далі походжав собі. Його могутні стопи так гупали об підлогу, немовби хто з вершини гори жбурляв у лунку безодню кам’яні брили.

– Однак, з дозволу Вашої Королівської Величності, ми ще… гм… не уклали угоди, – наважився пробелькотіти Трурль. – То чи не могли б ви дати нам дві години на роздуми, бо ми мусимо добре обміркувати глибокі слова Вашої Королівської Величності, і тоді буде з’ясовано, чи пристаємо ми на умови Вашої Королівської Величності, чи…

– Ха‑ха! – засміявся король так, ніби прогуркотів грім. – Що, додому вертатись? Е, ні, голубчики, ви вже пристали на мої умови, ступивши на борт «Інфернанди»,