Йосип Васильович Турянський - Поза межами болю - збірка, Йосип Васильович Турянський

— Тату…

Батько не оглядається і йде далі мовчки.

— Тату!.. Ви оглухли?..

Поволі батько обернувся.

— Ну?..

— Давати йому таку велику суму в руки… гм… Як міркуєте?.. Га?..

— А що ти міркуєш?..

— Дати це йому в руки — пропаде…

— Добра людина йому це позичила. Це його гроші, розумієш?

— Йому половину. Решта — наша. Га?

— А гріх перед богом і перед Іваном? А стид перед граф'янкою?.. Що?..

— І та наша половина буде його… Тільки не в його кишені, а в нашій… Розумієте?..

— Іван — не дитина. Що його, хай буде в нього.

— Ви, тату, на старість зійшли на дитячий розум…

— Так-так. Я здитинів, бо слухав тебе та випхав Івана з хати, а собі вчинив ганьбу. Я аж тепер це бачу.

— Тепер ви хочете спокутувати гріх і мене з хати ізипхати?..

— Хто зна, чи не було б це по правді?

— По правді? — заревів Микола, аж ліс загомонів.

Батько злякався й глянув позад себе.

— Коли Івана шануватимеш, то спокутуєш свою вину.

Знов ішли мовчки. Нараз батько почув за собою нагальний тріс.

Обернувся: Микола виломлює собі здоровий лісковий кий…

Перший раз у житті вхопив батька наглий, ледовий жах перед сином. Хотів крикнути, втікати.

Але в найближчій хвилині вернувся і приблизився до сина, що обчіхмував кий з гілок.

— Хочеш мене вбити?.. Вбий мене, бо я лайдак! Я змарнував Івана. Але як йому не передані тих грошей, ось тут вони, на, маєш! Як їх Іванові не передані, то я з гробу встану, до тебе прийду і смерть тобі зроблю!

Микола устромив гроші, що впали на землю, батькові назад за пазуху:

— Тату! Що вам?

— Нащо ж ти це виламав?..

— На паличку.

— То ти не думав?

— Борони боже! Навіть хоч би й захотів — не міг так думати, бо, наприклад, я так собі шпикулював: половина Іванові, половина нам… Добре… Аж тут нараз як би живу побачив: десь на очі лізе та добра душа, та ясна панна, і всі лихі думки — мов у воду впали…

Оба ішли тепер мовчки й мали одну думку: як приступити, як заговорити до Івана?

Не видно сонця, як його заступлять хмари, а проте воно світить і гріє, життя творить і життя спасає.

Не видно мавки, бо вона захована за хмари дерев, за мурами палати, відмежована суспільною безоднею, що викопана між людьми.

А проте її краса, і доброта, й любов діє навіть на віддаль: створює з вовків ягнят, з чортів людей і гріх розтоплює, як віск на огні.

* * *

Батько й син прикучнули в гущі малинових кущів. Батько клячить напереді, Микола за його плечима. Обидва дивляться на Йвана.

Іван сидить при столику поміж деревами. На столику повно книжок. Він щось пише. Час від часу заглядає в книжку…

Батько сіпає Миколу.

— Сину, з нього будуть люди…

Микола сіпнув батька.

— Тату, обізвіться вже до нього…

— Я стидаюся…

— Я теж…

— Як же обізватися?..

— Закличте: «Сину Йване…»

— Ні, може, буде краще: «Слава Ісусу Христу!..»

— Добре, тату… Ну!..

— Я боюся…

— Почекаймо трошки…

Іван перестав писати і глянув перед себе у гущавину.

— Бачить нас!..

Обидва прилягли до землі. Іван почав далі писати. Обидва підвелися знов. Батько крикнув з кущів придавленим тремтячим голосом:

— Слава Ісусу Христу…

Іван зірвався.

— Хто там?..

— Я… твій батько… І твій брат Микола…

Іван хвилину дивувався, потім відповів:

— Не маю ні батька, ні брата…

Батько й Микола піднялися так, щоб їх було видно. Батько нагло, голосно закликав, голосом, уриваним від хвилювання:

— Мій сину Іване, я тобі кривду зробив… Так само Микола… Ми приходимо до тебе… Прости нам.

— Ви плачете? Прошу сюди, до мене.

Батько пустився йти до Івана, а Іван до батька. Микола не мав сміливості і зістав сам у кущах.

Іван посадив батька на лавку біля свого столика й дивився на нього так, як це було колись… за гімназійних часів.

— За ті два роки, як я вас не бачив, тату, ви посивіли, як голуб…

— Іване, — обізвався Микола з кущів, — це моя вина, що ти змарнував стільки літ… Я тебе кривдив… і тата намовляв до злого… Я хочу все направити… Прости мені, як можеш…

— Я все тобі прощаю. Ходи сюди — до нас.

Брати поцілувалися.

Тепер усі три сиділи поруч себе й розмовляли тепло, щиро.

— Я бачу, сину, що ти далі вчишся… Який би я, твій батько, був щасливий, якби ти, мій сину, мав охоту покінчити свої школи… Ще не запізно, ні. Бо як це казала… гм… як якийсь казав: «Людина вчиться до самої смерті…»

— Тату, я докінчу свою науку. Будьте певні.