Йон Колфер - Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер

відстежити перший ордер на арешт. Артеміс поміняв дату на ордері на день пізні­ше. Це означало, що всі наступні арешти і звинува­чення анулювалися. Справний адвокат з легкістю витягне його із в’язниці.

— Ми з тобою ще не розплатилися, Мульче Діг­гумсе,— прошепотів він, вимкнув Куб і пристебнув його до паска Холлі.

Джульєтта так швидко увірвалася в двері, що її рук і ніг не можна було розгледіти. Нефритове кіль­це кружляло навколо неї, як блешня на вудочці.

Батлер би так ніколи не вчинив, і вона це прекрас­но знала. Він розробив би ідеально практичний і без­печний план — саме тому в нього була тату, а в неї ні. Ну, може, тому вона і не хотіла те тату. Може, вона просто хотіла жити так, як сама бажає.

Вона швидко розібралася в ситуації. Холлі не схи­била. Двоє громил уже дмухали на свої обпечені долоні, а Спіро повзав навколішках, як капризна ди­тина. Блант піднімався з підлоги і тягнувся до зброї.

Хоча охоронець і стояв на колінах, спираючись на руки, він усе одно перебував майже на рівні очей ді­вчини.

— Ти не дозволиш мені навіть підвестися? — спи­тав він.

— Ні,— відрізала Джульєтта і розмахнулася не­фритовим кільцем, як Давид пращею. Воно влучило в перенісся Бланта, щось хруснуло, і охоронець на кілька хвилин засліп.

Досить часу, аби поліція Чикаго спустилася шах­тою ліфта.

Блант вийшов із гри. Джульєтта очікувала відчути якесь полегшення, але її охопив сум. У жорстокості не було радощів.

Пекс із Чіпсом розуміли, що потрібно щось роби­ти. Може, коли вони знешкодять дівчину, то повер­нуть довіру містера Спіро? Вони підійшли до Джу­льєтти з різних боків з кулаками напоготові.

Дівчина поманила їх пальчиком.

— Вибачте, хлопці. Вам доведеться поспати.

Охоронці не- звертали уваги і підходили ближче.

— Спати, я сказала!

Ніякої реакції.

— Ти мусиш сказати саме ті слова, якими я їх за­месмеризувала,— сказала їй на вухо Холлі.

Джульєтта зітхнула.

— Ну, якщо вже мушу... Гаразд, панове. Барні сказав спати.

Пекс і Чіпс захропли ще до того, як попадали на підлогу.

Лишився один Спіро, а він белькотів щось таке, що годі було вважати його загрозою. Белькотів він, і коли група захвату чиказької поліції надягала на нього наручники.

— Поговоримо з тобою у відділку,— суворо ска­зав Джульєтті капітан поліції.— Ти загрожуєш не лише своїм товаришам, а й сама собі.

— Так, сер,— слухняно відповіла дівчина.— Не знаю, що на мене найшло, сер.

Вона підняла голову. Судячи з ледь помітного ме­рехтіння повітря, в напрямку шахти ліфта щось про­летіло. Начальник у безпеці.

Холлі повернула зброю в кобуру, включила за­хист.

— Час летіти, — сказала вона, приглушивши звук внутрішньої системи зв’язку до мінімума.

Холлі ретельно обгорнула Артеміса камуфляж­ною фольгою, переконавшись, що ані руки, ні ноги не стирчать назовні. Дуже важливо покинути сцену, доки ліфт порожній. Щойно почнуть збиратися пра­цівники преси, навіть ледь помітне мерехтіння мож­на буде зафіксувати на плівку.

Вони летіли через кімнату, а Спіро в цей самий час виводили з лабораторій. Він нарешті заспокоївся.

— Мене підставили,— повторював він найневиннішим голосом,— Мої адвокати вас на шматки розі­рвуть.

Артеміс не втримався і прошепотів йому на вухо, пролітаючи повз:

— Прощавай, Спіро. Ніколи не зв’язуйся з хлопчиком-генієм.

Спіро завив у стелю, немов збожеволілий вовк.

Мульч чекав на протилежному боці вулиці, натис­каючи на педаль газу, як нетерплячий пілот «Гран-прі». Він сидів за кермом на ящику з-під апельсинів, з прив’язаною до ноги планкою. Інший кінець план­ки був примотаний скотчем до акселератора.

Джульєтта нервово поглядала на цю складну сис­тему.

— Хіба ти не звільниш ногу? А як ти натискати­меш на гальма?

— Гальма? — розреготався Мульч.— Навіщо мені гальма? Я ж не іспит на права складаю.

На задньому сидінні Холлі з Артемісом одночас­но потягнулися за паском безпеки.

ГЛАВА 11: ЛЮДИНА-НЕВИДИМКА

Маєток Фаулів

ВОНИ дісталися Ірландії без особливих пригод, хіба що Мульчеві вдалося п’ятнадцять разів мало не втекти від Холлі, один раз навіть у літаку, де вона спіймала його в туалеті з парашутом і пляшкою гномського поліролю для скелі. Більше Холлі його нікуди не відпускала.

Батлер чекав на них біля головного входу до маєт­ку Фаулів.

— Прошу додому. Радий бачити, що всі живі. А тепер мені потрібно йти.

Артеміс узяв його за руку.

— Старий друже, куди ти підеш у такому стані? Але Батлер був налаштований дуже рішуче.

— Останнє завдання, Артемісе. Вибору я не маю. До того ж, я займався пілатесом, тому зараз почува­юся значно сильнішим.

— Блант?

— Так.

— Але ж він у в’язниці,— сказала Джульєтта.

— Уже ні,— похитав головою Батлер.

Артеміс зрозумів, що відмовити охоронця вони не зможуть.

— Принаймні, візьми Холлі. Вона допоможе.

Батлер підморгнув ельфійці.

— Я на це розраховував.

Чиказька поліція кинула Арно Бланта до фургона під нагляд двох офіцерів. Вони вирішили, що двох вистачить, оскільки на затриманому були наручни­ки. Свою думку вони змінили, коли фургон знайшли за шість миль від Чикаго. Тепер наручники були на офіцерах, а затриманого і слід прохолов. Ось що на­писав сержант Іггі Лебовскі у своєму рапорті: «Цей хлопець розірвав наручники, немов то був паперо­вий ланцюжок. Попер на нас, наче паровоз. Ми нічо­го не встигли вдіяти».

Але далеко Арно Блант не втік. У Вежі Спіро по­страждала його гордість. Він знав, що дуже скоро звістка про його приниження пошириться серед усіх охоронців. І пізніше на сайті Свиня Ла Ру так і напи­сав: «Арно дозволив нам’яти собі боки якомусь шмаркачеві». Блант прекрасно розумів, що прирече­ний чути хихотіння щоразу, як заходитиме до кімна­ти з крутими хлопцями,— хіба що помститься за об­разу, що її спричинив Артеміс Фаул.

Знав охоронець і те, що в нього лише кілька хви­лин до того, коли Спіро здасть поліції адресу, тож кинув у сумку кілька фальшивих щелеп і взяв таксі до міжнародного аеропорту О’Хара.

Блант був приємно здивований, коли зрозумів, що корпоративну кредитну картку Спіро ніхто не забло­кував, тож скористався нею, щоб купити собі авіа­квиток до першого класу найближчого рейсу до Лон­дона. Звідти він перебереться до Ірландії поромом.

План був не дуже складний, проте він би спрацю­вав, коли б на паспортному контролі не сидів Сід Коммонс, колишній зелений берет, що служив разом із Батлером у Монте-Карло. Щойно Блант розкрив рота, в голові Коммонса дзенькнув дзвоник. Чоло­вік, який стояв перед ним, ідеально відповідав опи­су, що йому прислав факсом Батлер. Аж до