Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

рівномірно насипаного у формі піраміди, біля підніжжя вкритого плащем чорних лісів. А на вершині полонини – велика скеля, непомітна з долини Черемоша. Вона вкрита чи то знаками, чи то дивними написами, а поздовж тріснута чи розколота – наче привалений віками саркофаг із щілиною посередині, яка нагадує вхід. Біля підніжжя скелі земля вкрита м’якою буйною травою. Наче вартові, туляться до саркофагу великі ялиці та невисокі покручені смереки, які повиростали залежно від вітрових течій. Поруч – безліч квітів: деревій та зозулинець.

Нашептана вість приводить історію саме сюди і розповідає таке.

Ці могили таять ще давнішу, незбагненну історію. З непроглядної пітьми постають видива. Пливуть, ніби в тумані, повільно, далеко. Тумани поступово рідшають, проясняються, а потім знову все застилають.

Колись – може, тоді, коли вже потекли перші води, а гори щойно почали рости, – з’явилося тут із вод чи з лона землі покоління велетів-воїнів, ясноволосих бійців, народ королів землі первовіку. І росло це ґаздівське плем’я королів разом із горами та лісами, розросталося верхами, мов ті баштоподібні ялиці. Ніхто про це нічого більше не зна, кажуть лише, що вони весь час росли і могутнішали.

А потім, через багато років, однієї весни, коли води розбушувалися, а шишки зачервоніли під верхівками, почався серед них рух, ніби роїння у бджолиному вулику. З якоїсь полонини вийшов віщий вождь, промовив таємне слово, подув у трембіту, дав знак – і відразу поміж ними, ніби серед перелітних птахів, поселився неспокій, наче б їм крила почали рости. Гасали з гори на гору, постійно чогось шукаючи. У скалах познаходили руду, перекували її на сокири, шкіряні обладунки пооббивали золотом та сріблом. Зрубали на верхах тиси та столітні кедри і спустили їх на весняну воду. І тоді – ген рікою попливли до Дунаю, до далекого моря. Лише мовчазні ліси були свідками, лише гігантські кедри й тиси, шепочучи і гойдаючись на водах, це бачили.

Вилетіли з Верховини невеликим роєм, наче зграя мисливських соколів. І гуляли – по морях, на крилатих кораблях, навіть – так кажуть ті, що знають, – піднімалися понад хмари. Засновували держави, здобували королівства, сокирами написали закони велетів на скелях і на недосяжних надморських височинах. То був такий міцний рід, такий непохитний, що – хоч і було їх небагато – ніколи у боях не відступали, хай і перед тисячами ворогів. У своїх книгах, на сторінках скель, кожен сокирою писав про свої рани. Про рани батька й діда урочисто вістував світові, маючи це за найбільшу честь. А хто у бою гинув, того проголошували божим сином і перед його могилою кланялися до землі. Їхньою головною вірою була віра в сокиру. Бога вони називали віщим топором. І пісні про топір співали, рухаючись глибинами. Дотримувалися закону сокири. Пили меди з позолочених черепів убитих ворогів. Усьому світові давали королів зі свого роду. Хоча пізніше вже говорили різними мовами і навіть, здається, визнавали різну віру, однак мали глибоко заховане знання про Верховину, про свій рід. Бо завжди таємно мали понад собою одного короля-віщуна, який їм нагадував про батьківські гори, чув голоси й отримував накази зі світу небесного.

Багато світу повалили, але багато й змінили. Набудували міст, замків у хмарах, на хмарах, святинь – ніби клейноди, що зійшли з неба. Познаходили багатства і скарби у недоступних горах, пустелях і на дні морському.

І знову – через роки чи через століття – щось сталося. Рух вселився у їхні серця. З якогось острова на далекому морі дав знак королівський пророк, затрубив у трембіту весняний верховинський сигнал, розіслав із посланцями таємне слово: і зашуміли шереги, і всі королі та срібноволосі старці, і мужі, як тури, і синьоокі пахолки поспішили зі зброєю через моря, світами, до Верховини, матері королів. Покинули воювати, покинули королівства, подалися за королем-віщуном. А він, виграючи на золотих цимбалах, вів їх піснею. І провів через моря, пустелі та вершини.

Чи були вони завеликими для цієї землі? Чи дійшли до них голоси божих посланців, що закон сокири віджив свій вік? Може, вже інакше зрозуміли стару верховинську правду? Вернулися сюди, вклонилися ґаздам. Самі прийшли ґаздувати, працею брататися з усім світом піднебесним.

Знову була весна, як колись. Льоди гримотіли і стріляли, води шуміли. Велика пуща – доки сягало око – заквітла червоними шишками. Зозулі раділи й кували, як століття тому, перегукуючись із полонини на полонину. Там, високо над лісами, на квітчастих луках, білих та лілових від квітів, розмістилося, як птахи з вирію, плем’я велетів. Унизу шумів Черемош, і ліси шуміли. А старий батько цього покоління, король велетів, з обличчям, вкритим ранами і порізьбленим шрамами – мов скеля, пописана таємними ревашами, – торкнувся велетенською долонею золотих цимбалів і, награючи, заспівав думу старовіку: вітав співом святі гори, кожну поіменно називав, благословляючи, та й для себе заспівав востаннє – прощався з горами. Крига тріскала, танули сніги на верховинах. І розтавало незламне серце: від запаху святої вітчизни, від поцілунку весни, яка вічно повертається. Помирав король, із кам’яного лиця стікали сльози – на вітання та прощання з верховинами, про які він зберіг вість у піснях та переказах і в далекому світі.

Ти послухай, Верховино,

Ти, свята ріко, послухай.

Діти королівські, плем’я

Верховинське – слухайте.

Може, так співав.

І хто ще може нині знати, через стільки століть, про що співав королівський віщун, який, умираючи, заповідав у співі вірному родові, братам, синам, внукам та правнукам?

Певно, зберегла нам мудрість віщунів тільки те (і це видно з історії Верховини), що він наказав дітям і пахолкам королівським повернутися до ґаздування. І ще таке наказав свято, щоб глибокою, мов пуща, таємницею стало їхнє походження від велетів та королів. Обступивши короля, пахолята присяглися – на його королівській сокирі! – берегти цю таємницю. Ту сокиру король наказав потім поховати разом із ним. Прадавню силу сокири та велику присягу забрав із собою: нехай заснуть, нехай дрімають із ним століттями. А ще вписав їм глибоко в душу, щоб на ґаздівствах браталися з живими сотворіннями, з рослинами, зі звіриною і кожним диханням. Можливо, казав, що годі воювати, що сокира призначена для роботи в лісах, що Велетам більше потрібно долати цю бездонну пущу, ніж рубати людські черепи. Можливо, небесне дитя вже шепотіло йому до вуха тиху вість. Але ще змагалися з нею булатне серце і кам’яна душа.

Отак лежав у золотих обладунках батько королів на кам’яному ложі, там високо, де тепер