Сергій Анастасійович Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко

та був «поганий кооператив». Що гуморист в цій мініятюрці («Підкачала») наголос ставить не на те, що, мовляв, у місті погані кооперативи, а на те, що в цьому поганому кооперативі не дають діловій жінці Катерині Петрівні ходу кооперативні розтратники, – це Полторацького теж не обходить. І взагалі треба сказати, що «морфолог» страшенно вільно почуває себе в радянській пресі, так вільно, що… чи не час його трохи й потіснити?

– Я цей розділ викреслюю, – раптом скрикнув т. Европенко-Европацький. – Це… не головне.

– Не головне? – сказав я. – Давайте шукати головного.

6. ОСТАП ВИШНЯ І СУЧАСНІСТЬ

«У цьому розділі ми зібрали докупи кілька характерних зауважень нашого автора щодо різних явищ нашої сучасности».

Ол. Полторацький

– Ну, знаєте, тов. Европенко-Европацький, хоч, як правило, «інфернальних філософів геніталій» і не притягають до карної відповідальности, але над Полторацьким слід було б улаштувати громадський суд. Ви, очевидно, забули гумореску «Що краще», саме ту, в якій О. Вишня «не керувався контрреволюційними мотивами». Забули? Так слухайте її всю. Жодного слова з неї не викидаю:

«В «усмішці» «Що краще», – пише Полторацький, – наявне абсолютно фалшиве розуміння пролетарської держави, як приватного власника. Через цю усмішку сільському читачеві роз’яснюється, що держава наша нічим не відрізняється від держави капіталістичної. Ми не хочемо цим сказати, що Остапом Вишнею в цій усмішці керували якісь контрреволюційні мотиви, ми просто хочемо проілюструвати, як примітивно сприймає наш автор першу-ліпшу напівабстрактну категорію, як от «держава».

– Ні, – сказав тов. Европенко-Европацький. – На цей раз давайте почнемо прямо з сучасности.

– Будь ласка, – сказав я й тут же розгорнув «монографію». – Слухайте.

«Що краще: чи позичити, чи вернути? І всі в один голос: – Позичити! Нема, мовляв нічого кращого, як позичити… А от уже, як повертати так: і нема, і ніколи. А найголовніше: – забув! Я й забув, що я тобі винен. Або так: – Здоров! – Здоров! – Ой, я ж тобі винен! І, ти, бий його сила Божа! Ну, от ніби в голові дірка, а воно оте «винен», узяло та в ту дірку й випало… Почекай, будь ласка, в ту неділю віддам. А через два тижні: Ой, я ж тобі винен! І т. д. і т. ін… Виходить, що позичати краще. Ні!.. Позичити легше, це правда. Але не краще… Краще повертати… Ну, подумайте самі. От ви кому-небудь винні… Берете (гроші чи там щось інше) і йдете. – Здрастуйте! – Здрастуйте! – А я вам борг приніс! – Невже? Сідайте, пожалуста! І чого ви до нас не заходите… Одарко! Чи нема там чого перекусити?.. Ну, як воно?.. Як діти? Бігають? А я й кажу Одарці… От, кажу, в Івана діти… Такий хлопчина, такий хлопчина… – Е, в мене дівчинка!.. Ну да… Я й кажу Одарці. От, кажу, в Івана дівчинка, от дівчинка! – І так вам хороше… Так вас вітають, так вас шанують… А прийдіть позичити… – Та нема. Та й невчасно ви зайшли. Та й дітям скажіть, щоб за коровою дивились, бо вони у вас, хоч здорові, а дурні… Ні, таки – віддавати краще…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ви гадаєте, що це для того пишеться, щоб ви насінньову позику повертали? Нічого подібного! Ви й самі віддасте… Це я написав так собі, між іншим…»

Прочитали? Так в цій «усмішці» «сільському читачеві роз’яснюється, що держава наша нічим не відрізняється від держави капіталістичної? Саме до цієї «усмішки» відносяться (натяком) «якісь контрреволюційні мотиви»? І таку критику ви не називаєте літературним шарлатанством? Полторацький має нахабсто заявляти, що О. Вишня може «виправдовуватися тим, що все це жарти». Перед ким виправдовуватись? Перед вами, тов. Европенко-Европацький?

– «Ми, – пише «морфолог», – проаналізували войовничий антикультурницький характер літературної роботи Остапа Вишні. Відомо, що індустріяльні робітники на численних вечірках зустрічали нашого автора сміхом, а проводили мовчанкою».

Так кінчає свою монографію Полторацький. Але й кінчити він не зміг без кишенькової брехні. Оплески, що ними зустрічають і проводжають індустріяльні робітники О. Вишню – «інфернальному філософові геніталії», що й говорити, не до смаку.

Я змовк. Тов. Европенко-Европацький замислився.

– Ну, добре, – скрикнув він, – я й цей розділ викреслюю. Але це ж не головне. Головне… – він кинувся до монографії, але розділів і справді вже не було: монографія туманіла останньою сторінкою. – Ігі-гі-гі! – вдарився в гістерику тов. Европенко-Европацький і вискочив з кімнати.

Я його не зупиняв. По суті розділ був не останній. Був ще розділ про «репортаж» та й розділ про «сучасність» не ввесь я використав. І в цих розділах можна було найти чимало нових «морфологічних» перлів, але я все-таки тов. Европенка-Европацького не зупиняв. Скажу по щирості: втомився я та й час був пізній. Я пішов до ліжка.

ЕПІЛОГ

Я – не критик, не теоретик і навіть не публіцист. Я – звичайнісінький собі читач. Читав я, звичайно, й твори Остапа Вишні (хто не читав творів Остапа Вишні?). «Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні, за те, що вони глибокотрагічні, за те, що вони злободенні, за те, що вони радянські, за те, що вони близькі робітничо-селянським масам, за те, що на них виховувалась і виховується наша письменницька молодь, за те, що ці усмішки допомогли тисячам новітніх «чумазих» стати до активної роботи на користь соціалістичного будівництва, за те, що… за те що… і т. д., і т. п. Остап Вишня це не тільки фейлетоніст, не тільки гуморист, не тільки письменник, не тільки художник слова, – Остап Вишня – це перш за все громадянин Української Соціялістичної Радянської Республіки. Рідко хто із сучасних письменників так хутко й з таким запалом реагував на всі заходи комуністичної партії й радвлади, як реагував Остап Вишня. Звичайно, О. Вишня – не член комуністичної партії, звичайно, пішов він з радвладою не з перших днів її, радвлади, існування (хоч і йде за нею вже 10 років), звичайно, до свого вступу до пролетарської літературної організації О. Вишня йшов шляхом попутництва, але не копирсатися в окремих помилках О. Вишні мусить критика, не тим паче спекулювати на цих помилках, а заохочувати і саме справжньою радянською критикою нашого талановитого гумориста до дальшої роботи. О. Вишня до цього часу паплюжив одноосібне господарство і темряву, що її породжено було в умовах такого господарювання. Будемо ж чекати від нього нових «усмішок», що в них він відіб'є процеси доби соціялістичної реконструкції, що в них він ще яскравіш розповість