Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

і гро­мадську си­лу. А по­ки що все ще но­ві гро­ма­ди нап­ли­ва­ли і нап­ли­ва­ли. Со­неч­ко сто­яло вже се­ред не­ба і пек­ло не­ми­ло­серд­но, під­ні­ма­ючи хма­рою гус­ту, во­ню­чу за­мо­ро­ку наф­то­ву по­над Бо­рис­ла­вом. По­над си­ні­ючим ви­со­кою сті­ною Ді­лом ме­ре­ща­ли хви­лі ро­зіг­рі­то­го воз­ду­ху. Від річ­ки ві­яло ла­го­дя­чим хо­ло­дом.

- Ну, що ж, по­ра за­чи­на­ти ра­ду, за­чи­на­ти ра­ду - вже всі зій­шли­ся! - за­го­мо­ні­ли ро­біт­ни­ки з усіх бо­ків.

- Хто має що го­во­ри­ти, не­хай ви­хо­дить все­ре­ди­ну, на от­сей ка­мінь! - ска­зав своїм по­туж­ним, звуч­ним го­ло­сом Ан­д­русь Ба­са­раб.

- Ставайте дов­ко­ла, зро­біть міс­це дов­ко­ла ка­ме­ня,- го­мо­ні­ли ріп­ни­ки обс­ту­па­ючи.

На ка­мінь вис­ту­пив Бе­недьо. Він не при­вик го­во­ри­ти пе­ред та­кою ве­ли­кою гро­ма­дою і був тро­хи змі­ша­ний: в ру­ці обер­тав свою шап­ку і по­зи­рав­ся на всі сто­ро­ни.

- Се що за оден? - зак­ри­ча­ли з усіх бо­ків ріп­ни­ки.

- От ро­бу­чий чо­ло­вік, му­ляр,- ска­зав Бе­недьо.

- Ну, то го­во­ри, що маєш го­во­ри­ти!

- Я й не­ба­га­то що маю го­во­ри­ти,- ска­зав Бе­недьо, пот­ро­ха ос­мі­ля­ючись.- Я тілько то хо­тів на­ра­зі ска­за­ти, що кож­дий і без ме­не знає. Бі­да нам, ро­бу­чим лю­дям. Пра­цюємо тяж­ко: но­чі не ­до­сип­ляємо, вдень і ві­дітх­ну­ти не маємо ко­ли, мо­зо­лі на ру­ках на­би­ваємо: ста­рі ще не зліз­ли, а вже но­ві на­рос­ли,- і що нам з то­го? Ка­жуть: гір­ко за­ро­биш, со­лод­ко з’їш; а ми чи ба­га­то со­лод­ко в’їмо­ся? Гір­ко за­роб­ляємо - то прав­да, але ще гір­ші на­ші вжит­ки. Та й то більше мліємо го­ло­дом, ніж си­тос­ті заз­наємо. Та й ще ко­би хоть не збит­ку­ва­ли­ся над на­ми, не крив­ди­ли, не зне­ва­жа­ли нас на кож­дім кро­ці! А то са­мі ви­ди­те, яка нам по­ва­га. Ро­бу­чий чо­ло­вік у них і за ху­до­би­ну не вар­тує!

- Правду го­во­рить, прав­ду го­во­рить! За ху­до­би­ною, за псом більше сто­ять, як за бід­ним чо­ло­ві­ком! Гей-гей, чи то бог ди­виться на то­то?

- Та й ще роз­важ­те,- го­во­рив да­лі Бе­недьо,- на ко­го ми пра­цюємо, хто з на­шої ро­бо­ти ко­ристь має? Жи­ди! Влас­тив­ці! Бід­ний ріп­ник си­дить по шість, по ві­сім, по два­над­цять го­дин у ямі, в за­мо­ро­ці та смро­дах, му­читься, ге­пає та коп­ле штольні по­під зем­лю, дру­гі ро­біт­ни­ки сто­ять при кор­бі, при млин­ку і кру­тять, аж їм мо­зок у го­ло­ві кру­ти­ться і пос­лід­ні цо­мо­ги з них тяг­не, а влас­тив­ці про­да­ють воски й наф­ти і зби­ра­ють ти­сяч­ні су­ми, і па­ну­ють, бу­ду­ють до­ми му­ро­ва­ні, вби­ра­ються та їздять в ка­ри­тах та бризька­ють бо­ло­том на бід­но­го чо­ло­ві­ка! І сло­ва доб­ро­го від них він ні­ко­ли не по­чує. От на ко­го ми ро­би­мо і яку по­дя­ку маємо за то­то!

- Най їх бог по­ка­рає за на­шу пра­цю і на­шу нуж­ду! - гук­ну­ли ріп­ни­ки з усіх бо­ків.

- Так-то во­но так,- го­во­рив да­лі Бе­недьо по ко­рот­кім пе­ре­ди­ху - що най їх бог по­ка­рає. Але то ще хто знає, чи бог схо­че їх по­ка­ра­ти, чи ні, а по-дру­ге, хто знає, чи нам від то­го бу­де лег­ше, як їх бог по­ка­рає. А ту ви­ди­мо, що бог якось більше лю­бить нас ка­ра­ти, ніж їх! От і те­пер по­ка­рав бог на­ші се­ла го­ло­дом, а ту, в Бо­рис­ла­ві, жи­ди при­ня­ли­ся й со­бі ж нас ка­ра­ти: пла­ту вмен­шу­ють що­тиж­день і ще як хто по­ва­житься до­по­ми­на­ти­ся, то ганьблять у очі: «Іди со­бі,- ка­жуть,- ко­ли то­бі крив­да, я де­сять най­ду на твоє міс­це за та­ку са­му пла­ту». То по­га­дай­те ж со­бі са­мі, що ту нам по­мо­же - зда­ва­ти­ся на ка­ру бо­жу! Я га­даю, що ліп­ше так ро­би­ти, як го­во­рять на­ші лю­ди: бо­га взи­вай, а рук прик­ла­дай. Ка­ра бо­жа - ка­рою бо­жов, а нам тре­ба со­бі бра­ти­ся до­ку­пи і ра­ди­ти­ся, як би ту влас­ним за­хо­дом з бі­ди ви­гар­ма­ти­ся.

- Ба, в тім-то й шту­ка! Як ви­гар­ма­ти­ся, ко­ли ми бід­ні і по­мо­чі ні­від­ки не маємо? - крик­ну­ли ро­біт­ни­ки.

- Ну, я на то­то на­ка­зу не мо­жу да­ти ні­яко­го,- ска­зав Бе­недьо,- але ко­ли би ва­ша во­ля пос­лу­ха­ти, то я ска­зав би вам, яка о тім моя гад­ка.

- Говори, го­во­ри! Слу­хаємо! - за­гу­ли ріп­ни­ки.

- Ну, ко­ли го­во­ри­ти, то бу­ду го­во­ри­ти. Прав­ду ви ка­же­те, що по­мо­чі нам ні­від­ки не на­ді­яти­ся, бо хто ж ни­ні хо­че по­ма­га­ти бід­но­му ро­біт­ни­ко­ві, а впро­чім, хоть би й схо­тів по­мо­чи од­но­му, то не змо­же по­мо­чи всім, та­кій ве­ли­чез­ній гро­ма­ді. Ту тілько ми са­мі, друж­ною си­лою, мо­же­мо со­бі по­мо­чи.

- Ми са­мі? А то як? - да­ли­ся чу­ти не­до­вір­ли­ві го­ло­си.

- Правда то є,- ска­зав Бе­недьо,- що на те­пер не змо­же­мо со­бі ціл­ком по­мо­чи. Бо яка по­міч мож­ли­ва, ко­ли чо­ло­вік пра­цює не на се­бе, ро­бить-ро­бить, а дру­гий єго пра­цею ко­рис­туєся? По­ки вся на­ша пра­ця не бу­де йти на наш хо­сен, по­ти нам доб­ра ціл­ко­ви­то­го не бу­де. Але дріб­ку, що то під­ра­ту­ва­ти­ся чень змо­же­мо. От а ди­віть, кілько ра­зів тра­фи­ться чо­ло­ві­ко­ві ос­та­ти­ся без ро­бо­ти? Хо­дить чо­ло­вік, як за­го­рі­лий, ме­че­ся, мов у га­ряч­ці, сю­ди й ту­ди, а ро­бо­ти го­ді діс­та­ти. Мліє чо­ло­вік з го­ло­ду, іде до жи­да і нап­ро­шуєся на яку-будь, хоть би й на най­по­га­ні­шу ро­бо­ту, що­би тілько з го­ло­ду не зги­ну­ти. Ну, ви­ди­те, а як­би так ми, кілько нас ту є, обов’яза­ли­ся що­тиж­день по вип­ла­ті скла­да­ти не­хай по цен­то­ві, не­хай по два, то по­чис­літь са­мі, яка би су­ма з то­го вий­шла. Як­би нас най­шло­ся та­ких ти­ся­ча, то ні­ко­му би той цент не впав­ся так тяж­ко і не за­тя­жів би на ки­ше­ні, а з то­го що­тиж­ня зіб­ра­лась би та­ка су­ма, що мож­на би на нес­по­ді­ва­ний слу­чай за­по­мо­чи́ де­сять лю­дей.

- Правда є, прав­да є! - за­го­мо­ні­ли ро­біт­ни­ки.

- Невелика то під­мо­га, прав­да,- го­во­рив да­лі Бе­недьо,- але вва­жай­те ли­шень, що се знов не бу­де й та­ка ма­ла по­міч. Бо вже як так на який­сь час за­ра­туєся чо­ло­ві­ка чи рин­ським, чи пів­то­ра, то він не бу­де пот­ре­бу­вав іти до жи­да, і кла­ня­ти­ся єму, і на­би­ва­ти­ся до ро­бо­ти за яку-будь мі­зер­ну плат­ню, не бу­де му­сив зни­жу­ва­ти плат­ню дру­гим ро­біт­ни­кам. А те, що єму дасться, він мо­же по­во­леньки та пот­рош­ка вип­ла­ти­ти на­зад, ско­ро тілько діс­та­не ліп­шу ро­бо­ту. Та­ким спо­со­бом на­ша ро­біт­ницька ка­са не тілько що не вмен­шу­ва­ла­ся би, але, про­тив­но, все би більші­ла.

Ріпники сто­яли мовч­ки і ро­зу­му­ва­ли. Зра­зу ді­ло ви­да­лось їм справ­ді не­мов і хо­ро­ше, і всі го­то­ві бу­ли від­ра­зу прис­ту­пи­ти до нього. Але швид­ко да­ли­ся чути за­ки­ди.

- Е, що з то­го,- го­во­ри­ли де­які ріп­ни­ки.- Ну,