Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

А злісну, бадіку, возили-сте також? - питає комендантова.

- Ой, тота не даст себе возити, тота скрізь верхом їде, гей улан.

- А вона краща від професорової?

- Не годен я, їмостечко, вам то уповісти, бо ні одної, ні другої краси я не мірив, та й не примірював, але пан комендант - аби здорові - то надопевне будуть знати.

- Ей, бадіку, ви знаєте, а не хочете сказати!

- Абих по тій правді діждав ще свої внуки подружити. Бо де ж я годен дугу на небі ізмірити, або цвіт у маю ізлічити, або верем’ячко в косовицю оком перездріти, а хоть ріку запашної ночі зорям із шиї здіймити?

- Видите, бадю, які ви недобрі?

- Їмостечки молоденькі, такі-сте, гей зазулечки, миленькі, гей весна, красненькі, гей медок, солоденькі, а такі-сте невірненькі, що й мені, старому, слова не повірите й догану даєте!

Їмості топилися, як віск, від дідових слів та й від сонечка упрівали.

Поруч з гостинцем у яру бігла річка з каменя на камінь і ловила сонце, що купалося на її синім дні межи зеленою смеречиною.

- Ей, то ж то кортить мене скупатися, Рузю!

- А біжутерія і шовкова сукня - що?

- Овва!

- Та чи ти здуріла, Маню?

- Для чого, Рузю?

- Бо хто ж забагає купатися, коли на баль їде? Прецінь від води тіло стягається і синіє, а під очима виступають круги і на личку показуються курячі лапки. Фе, Маню!

- А я однако пішла б зараз та й скупала б ся!

- Видко, що ти з села, а не з міста!

- А ти не з села, Рузю?

- Але у моїм селі є дідич, а у твоїм самі хлопи, та й тому ти така дика.

- То правда, шо я у дідичів не служила, так як ти, Рузю, але до того доктора, де я була, приходили різні пани, ше більші, як дідич.

- П-с-т! дикунко, най дід не чує!

Напротивко на скруті гостинця вибігла згорда, неначе прямо із ліса, бричка і високі сиві коні в золоченій упряжі, а за бричкою підбігав візок, людей повен.

- Ба хто то їде, Рузю?

- Не пізнаєш? То Зельманові коні, от і він сам сидить у бричці із своєю рудою бородою, а біля нього то присланий новий війт щось йому розповідає.

- А у візок ззаду кого він наметав стільки?

- Божка його знає!

- Вже нас пізнав Зельман, вже кланяється, вже спер коні, ану, станьте й ви, діду!

З брички зсунувся, як бочівка, грубенький Зельман у білому порохівнику, з-під котрого шкірився до сонця грубий золотий ланцух. За ним зіскочив червонолиций війт у чорному кабаті, з течкою актів під пахвою.

- Дзінь добрий пані комендантовій та й вам, пані ксєндзова!

- А, то наш пан Зельман!

- Тепер можу паням лиш погратулювати!

- Є чого, пане Зельман?

- Баль буде першої кляси!

- А музика яка?

- Першої кляси!

- А дансери будуть?

- Ще паням треба казати?

- Но, прецінь!

- Ваші дансери вже там є.

- Ов, без нічого?

- Чому без нічого? Я везу паням довгі золоті ковтки з брильянтами. Прошу відобрати і зараз заложити, бо мені пан злісний і пан професор вимикали б бороду, коли б цих ковтків ще нині не побачили.

- А то що за пани у візку так тиснуться, гей оселедці?

- То друга кляса - музиканти!

- А ви куди їх везете.

- Вони так їдуть трохи у село, хочуть свіжим повітрям віддихнути і, може, трохи заграють.

- Кому ж?

- То вже є друга кляса.

- Може, злісній?

- Може бути.

- Може, і професоровій?

- Чого пані питають, коли все знають?

- А у кого ж то буде тота забава другої кляси?

- Може, у мене, може, у лісничівці, а може, навіть у господаря.

- У ко́трого ж?

Зельман справив рукою на діда Федора, який скористав з перестанку і оббирав шум з коней та й обганяв муху.

- А то звідки взялась ворона у клітці?

- Бо там є молода невістка, нівроку!

- Та й мій старий там буде?

- Не знаю, ласкава пані!

- А може, і мій старий там буде?

- Не знаю, ласкава пані ксєндзова!

- А хто ж казав музику привезти?

- Можуть пані бути спокійні, коли я тим всім кермую.

- Ну, прецінь!

- То будуть заручини чорнобривого панича із тою багацькою невісткою.

- А що ще нового, пане Зельман?

- На один день ще більше треба?

- А ви ж мені не обіцяли шовкову мантильку, як тільки мій Вальорко всадить до арешту премудрого Полонинчука молодого?

- Або я кажу, що не обіцяв?

- Ну, то коли буде?

- Як тілько буду у Львові, то викуплю своє слово, ніби то послідний наш інтерес?

- А я коли уздрю свої доляри?

- Най лишень ксьондз докінчуть то, що ми знаємо, та й доляри самі зайдуть у кишеню.

Їмості злегонька накивували, пальчиками на Зельмана і цікавилися, де він примістив нового війта.

- Як-то де?

- На мешкання!

- Як у мене, шість, покоїв порожніських із нудьги позівають, то я мав би серце пана комісаря в хлопську хату пускати?

- Честь вам, пане Зельман!

Війт усміхнувся і, здіймаючи капелюх перед Зельманом і перед панями, признавав, що Зельманові дійсно належиться честь у селі за його розум та за то, що знає всі хиби хлопів і їх злі вчинки, уміє підійти і вислідити злочинців і все йде на руку владі, яка без нього у тій дикій і чужій гірській закутні була, би безрадною, як слабе око без окулярів.

Їмості допитувалися Зельмана, де буде сього вечора танцювати його жена, а Зельман божився, що не знає, бо перед двома неділями