Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

це придався б, Перед Великодніми святами з полку їхатиме до Києва комісія добувати продукти, і мене до неї припишуть...

Од Києва недалеко до Канева - моїм радощам не було міри. Але про це - потім.

Не можна нічого особливо поганого сказати і про полковника Кельчевського, ми ж усі добре знали, що то він був проти смертної кари товаришеві Прайсові, ми знали, що він часто заговорює з солдатами за пані-брата, вдаючи з себе ліберала великого, часто зводить мову на земельку - він був великий поміщик десь із Волині чи Поділля - і в розмові про землю, здавалося мені, випитує думку солдатів: як вони після війни щодо земельної власности...

А незабаром стався випадок, що ще раз підкреслив полковникову "добрість".

Якийсь молодий костромич-ополченець із поповнення, вжахнувшися карпатських окопів та окопного життя, другого чи третього дня, як прибув до полку, пішов до лісу рубати дрова і відрубав собі сокирою великого пальця на лівій руці. Відрубав, безперечно, навмисне, щоб потрапити до шпиталю, щоб позбутися воєнних жахів. Але, з недосвідчености своєї, зробив це так наївно-невдало, що самопокалічення відразу кидалося в вічі, і на його запевнення, що пальця відірвало уламком гарматного набою, лікарі, а за ними й офіцери, тільки посміхалися, вкриваючи недотепу закрученими матюками.

Хутко відбулося засідання військово-польового суду, і хлопця, на підставі недавно заведеного Миколою другим до воєнного кодексу артикулу, присудили до розстрілу.

І от, полковник Кельчевський - чи ведучи далі свою лінію жалю до людини, лінію показно го лібералізму, чи з яких інших мотивів, почав клопотатися перед бригадним штабом про полегшення кари молодому ополченцеві. Йому дали в штабі згоду винайти самому інший спосіб покарати, на страх іншим, винуватого. І наш симпатичний полковник Кельчевський надзвичайно "дотепно", "по-наполеонівському", як казали штабні підлабузники з полкового штабу, вирішив цю справу: він наказав поставити винного, серед білого дня, на бруствер бойового окопу, з повною солдатською викладкою, на дві години під рушницю...

Треба сказати, що окопи в Карпатах сходилися на 50-60 кроків, що часто наші солдати перегукувалися з австріяками, що з окопу не можна було висунути й пальця, коли ви не хотіли, щоб того пальця в ту саму мить не розторощила ворожа куля.

Коли засуджений виліз на бруствер і став на ввесь зріст, як свічка, попрощавшись заздалегідь із молодим життям, стрілянина з ворожого боку на мить, на одну тільки мить, ущухла - наче там були здивовані з такого нахабства... Потім там зміркували, що це - покараний, стрілянина відновилася з ще більшою силою, але кулі летіли на всі боки, пильно обминаючи засудженого...

Так він і вистояв, неушкоджений, свої дві години, а коли зліз, напівмертвий од переживань, услід йому пролунало з австрійських окопів голосне "ура!"

Простоявши перед обличчям смерти дві години, ополченець-костромич набув повні права громадянства і, з ласкавої згоди начальства, його таки послали до шпиталю лікувати відрубаного пальця.

В полку ця подія викликала багато розмов. Багато хто хвалив полковника Кельчевського, що так чудодійно урятував життя солдатові, багато хто, а з ними й я, схилялися до того, що пан полковник просто розважався.

"ТИ ВПАВ, ЗВАЛИВСЬ, А Я ЩЕ ЙДУ..."

Третю добу сидимо з батальйонним штабом у довгій кам'яній повітці серед поля, безперестанку обстрілювані тяжкою німецькою артилерією. Ні вдень, ні вночі звідси вибратись не можна.

Недалеко перед нами, за невеличким кряжем - дієва позиція нашого полку, за пів кілометра проти неї - німці, а за ними ліс, і ото з лісу бухає й бухає - ритмічно, безнастанно, кожні три-чотири хвилини батарея гавбиць плює на нас славетними чемоданами.

Коли чемодан летить, довго чути його гостре, противне металеве дзижчання (неначе хто широкою мідяною плитою в повітрі грається).

І перше, ніж упаде це знаряддя руїни й смерти і з несамовитою люттю вихопить із землі стовп мокрої, чорної маси, підкинувши її на десятки метрів угору та залишивши на місці широку й глибоку вибоїну, - кожного разу чекаєш, що звалиться цей ворожий подарунок саме на повітку, рознесе її нестійкі, тремтливі, глиною позліплювані кам'яні стіни й поховає живцем, чи пошматує, як ото шматує чорний, для іншого в природі призначений, грунт східньо-пруських земель.

І так - годину, дві, три, добу, другу, третю. А позавчора, коли велосипедисти перебігали ранком до цієї повітки полем (пробігти від ліска, що понад дорогою, треба було може з пів кілометра), трапилася ще одна пригода, що надовго врізалася втямки, а в ті дні стояла ще перед очима, застеляючи, в поєднанні з пекельною музикою чемоданів, рештки свідомости.

Цим самим полем за хвилину перед тим, як ми кинулися перебігати з велосипедами, надала лиха година промчати вскач кільком верхівцям-ординарцям, що їм треба було нав'язати зв'язок із іншим батальйоном з боку від нашого. А ворожа артилерія смертельно не любить верхівців, а німецька артилерія в кожному вершнику вбачає ненависного козака і, вирішивши, мабуть, що готується від нас кіннотна атака, миттю перенесла всю лють свого оскаженілого харкання саме на ту лінію, що нею треба було, вслід вершникам, перебігти й нам.

Ми витяглися довгою низкою - один за одним - десять велосипедистів, і підтюпцем, підштовхуючи збоку свої осоружні машини, мали добрий намір - проскочити цей невеликий простір у доброму здоров'ї й благополучії. Але, призначувані для уявлених німцями козаків, чемодани вже намацали нас, намацали лінію нашого перебігу - ось один ряд їх гакнув позад нас (переліт!), - другий - недалеко спереду (недоліт!), - наступної порції треба було чекати в наш рядочок.

- Комусь, а може й багато кому, не минути наступної черги! - блискавкою промайнула в мене та, мабуть, і в усіх інших, думка.

Але згадав я свою віру непохитну - вернутися живим, неушкодженим із