Олександр Костянтинович Тесленко - Дьондюранг, Олександр Костянтинович Тесленко

Відразу при вході в невеликому гроті Дьондюранг побачив вмуровану експедиційну лавочку. Ліворуч від неї валялось кілька порожніх бляшанок від концентратів, а трохи далі, в глибині печери, виднілись залишки великого вогню і порожні каністри від палива Бакса.

Як і кожен біокібер, Дьондюранг добре бачив у цілковитій темряві. Проте останніми роками збільшився внутрішній опір в системі інфрачервоного перетворювача, і тому він мусив подавати значно більшу напругу на блок зорового аналізатора, а це втомлювало.

Дьондюранг сів на лавочку і дивився з грота на похмурий краєвид, немов з вікна. Дивився на чисте зоряне небо і не відчував ні страху, ні сумнівів, ні вагань. Слухав тишу і не відчував ніяких турбот, необхідності кудись поспішати, комусь слугувати. Була повна внутрішня рівновага.

І раптом він відчув доторк. Хтось поклав йому руку на плече…

Той доторк був настільки несподіваним, що Дьондюранг здригнувся, але довго не обертався, хоча відчував навіть пальці, що лягли на плече. Він хотів спершу все збагнути розумом. Хто міг вийти з печери? Але зрозуміти нічого він не міг. Рвучко обернувся.

Перед ним стояв чоловік в ультрамаринового кольору комбінезоні застарілої конструкції, вже добряче потертому. Крізь кулястий шолом дивилося зацікавлене худорляве обличчя. Старече обличчя.

— Хто ви? — запитав Дьондюранг.

Чоловік щось відповів, було видно, як ворушаться губи, але опуклість шолома спотворювала зображення, і кібер не зміг прочитати сказаного по губах. Чоловік показав рукою на коротку стеблинку антени, а потім рішучим жестом запросив до печери. Дьондюранг слухняно пішов. Кібер добре знав, що останні п’ятнадцять років на астероїді не працювала жодна з офіційних експедицій. Тим загадковішою була поява цього чоловіка в старому костюмі космодослідника.

Незнайомий увімкнув ліхтарі на грудях і на шоломі. Він ішов повільно в незграбному комбінезоні.

Дьондюранг спершу ішов слідом, але потім, зацікавлений химерним тунелем, випередив його і пішов попереду.

Прохід печери був достатнім, щоб іти на повний зріст. Зі стелі ритмічно зривалися краплі води і лунко падали. А коли печера раптом розширилась у невелику, але дуже високу, готично стрімку залу з блакитними сталактитами, що дамокловими мечами висіли над приреченістю сталагмітів, мелодія падаючих крапель зазвучала велично, мов зі старовинного органа.

Дьондюранг зупинився й став дивитися, як химерно громадяться сині сталактити.

Чоловік у костюмі космодослідника знову поклав руку йому на плече, і Дьондюранг знову здригнувся, а потім голосно розсміявся зі своєї полохливості. Печера розсипала його сміх — по всіх гротах і заглибинах, покотила кудись далі.

Обернувся, примружив очі від яскравого світла ліхтаря на грудях незнайомця. Той жестом запрошував його далі. І вони знову пішли. Тунель звужувався. Довелось пригинатися. Метрів за триста вони вийшли до наступної зали, значно нижчої за першу, але блакить сталактитів була в ній ще казковішою, особливо коли падав промінь скісного світла, розбиваючись на міріади відтінків. Посередині зали стояв незвичної форми сталагміт, який чимось нагадував погруддя мавпи.

Далі хід печери був настільки вузьким і низьким, що доводилось (Дьондюранг не звик до такого) плазувати. А коли, вийшовши до зовсім малої зали, де в гроті дзюрчало джерельце, незнайомець показав на щілину, яка була продовженням їхнього шляху, Дьондюранг трохи злякався. Проте незнайомий нахилився і рішуче почав протискуватись у своєму незграбному скафандрі. Дьондюранг став навколішки і спостерігав, як тіло незнайомця пристосовується до згинів тріщини. Якусь мить вагався, але вирішив, що нічого іншого не лишається. Рушив слідом. Та раптом прийшла думка, котра вжахнула кібера: а чи все це не галюцинації?

Щілина звужувалась, перетворювалась на кострубату рурку, що стискала тіло з усіх боків. Дьондюрангові стало страшно. Він уявив собі безглузде завершення свого існування в кам’яних лещатах. Думка про галюцинації не на жарт стурбувала, особливо коли силует чоловіка попереду зник. Може, він просто вимкнув ліхтарі? Але навіщо? Може, відмовили акумулятори? Але чому ж тоді і звуки зникли? Ще мить перед цим чув, як черкають гофровані підошви по каменю і глухо треться комбінезон.

Дьондюранг зупинився. Що ж робити? Повернути назад? Але якщо реально існує той чоловік у старому скафандрі, то треба йти за ним. Повертати назад безглуздо. Виправлення помилок може бути за умови, якщо не робити нових.

— Чому ви зупинились? — раптом долинув до нього голос з глибини.

— Де ви? — запитав Дьондюранг роздратовано.

— Чому ви зупинилися? Адже ви біокібер? Ви добре обходитесь без мого ліхтаря. Чи я помиляюсь? — в обличчя Дьондюрангові вдарив яскравий сніп світла.

Дьондюранг попросив чоловіка вимкнути світло і, збільшивши максимально вольтаж на кламах зорового аналізатора, побачив у вузько-му-вузькому отворі обличчя. Чоловік був уже без кулястого шолома.

У внутрішній кишені в Дьондюранга лежав додатковий пристрій біомагнітної орієнтації і запальничка. Він відчував, як ті малі предмети заважають йому просуватись.

— Поверніться на лівий бік, — порадив йому хрипкий старечий голос. — А потім взагалі ляжте на спину і зробіть повний оберт. Ідіть гвинтом. Не витрачайте дарма сили.

Дьондюранг спробував, і йому справді вдалось легко завалитись на лівий бік. Далі він пішов гвинтом.

Подолавши вузький прохід, Дьондюранг зустрівся поглядом з незнайомцем. Той був худорлявим і старим, сидів без комбінезона на плескатому камені посеред великої зали. Над ним висів химерний сталактит.

— Хто ви?

— Біокібер Дьондюранг.

— А мене звати Астрагалом. Космодослідник Андрій Астрагал.

— Зараз на астероїді перебуває якась експедиція?

— Ні. Окрім вашої.

— Я не представник експедиції, — кволо усміхнувся біокібер. — Я прилетів сюди на міжпланетному таксі.

— Он як… — Астрагал був здивований, але намагався сприймати все, як належне. — Як вам ця чортяча пелька?

— Трохи моторошно… А чому ви зняли комбінезон?

— Хіба не відчуваєте? Тут багато кисню.

— Це одна із таємниць астероїда?

— Ніяких таємниць. Просто в сусідній залі стоїть кисневий генератор.