Маріанна Маліна - Фіолетові діти

а всередині — майданчик, теж дерев’яний (вірогідно, для жорсткості). Дошки, з яких збита піраміда, сірі від дощів, мабуть, їх ніхто ніколи не фарбував.

— Що це? — штовхаю в бік Кирила.

— Це піраміда для накопичення сили. Наш професор дуже переймається силою… і владою, — криво посміхається Кирило.

З боку садка в будинку теж є двері, правда, не такі помпезні, як із парадного входу, але все ж доволі пристойні. Дерев’яні, лаковані чорним, з дорогою, зробленою під старовину ручкою.

Кирило спочатку дзвонить, а потім гупає в двері кулаком.

— Зараз, зараз відчиню, кх‑кх, — кахикає за дверима голос Івана Григоровича. І справді, за кілька секунд двері відчиняються, і Верболаз короткозоро щурить на нас очі. Потім дістає з верхньої кишені свого незмінного ватяника окуляри-половинки, чіпляє на носа:

— А, це ви… — вилуплюється на мене, немовби ніколи не бачив, а потім додає: — Кх‑кх. Дуже радий вам, молоді люди, проходьте.

Це було те саме приміщення. Але з нього кудись подівся весь його лоск. Зразу було видно, що професор тут живе самітником і жіноча рука вже давно в цьому домі ні до чого не торкалася.

Натомість видно всюди доторки запустіння — воно вже встигло дотягнутися до кутків, по яких сіріло павутиння, до меблів, на яких пухкою хмаринкою застиг пил, до квіток на підвіконні, що опустили додолу пожухле листя.

Я ковзаю поглядом повз робочий стіл Верболаза і помічаю на столі, біля купи книжок, хвостики від з’їдених яблук і декілька немитих чашок, ще й склянку з давно випитим чаєм, у якій покинутим на купі заварки лежить нікому не потрібний, запліснявілий круглячок лимона.

Але в каміні, як і раніше, горять дрова. У кімнаті тепло. Ми знімаємо верхній одяг, і Верболаз нас запрошує сісти в просторі чорні крісла.

Сам усідається на диван, схрещує руки і звертається, немов мене немає поруч, тільки до Кирила:

— Я вас слухаю, юначе. Кх‑кх.

— Іване Григоровичу, — Кирило зручно відкидається в кріслі, розслаблено витягує ноги, зухвало втуплюється поглядом у його очі,— мені потрібно, щоб ви говорили правду.

— Кх‑кх, — ще щільніше скручує на грудях руки Верболаз, і його очі починають нервово бігати.

— Довіртеся мені,— тихим монотонним голосом веде далі Кирило, невідривно дивлячись на Верболаза. — Ви спокійні, розслаблені… Я буду рахувати до п’яти. Коли дорахую, ви зануритесь у приємний сон, де ми будемо ставити питання, а ви — давати правдиві відповіді. Один… Два… Три…

Обличчя у Івана Григоровича починає трохи сіпатися з правого боку. Видається, немов він підморгує мені правим оком. Це трохи моторошно.

— Чотири…

Верболаз знову нервово кахикає:

— Кх‑кх, — а потім, неначе йому більше не вистачає сили зчіплювати дужче руки, опускає їх.

— П’ять…

Голова Верболаза стомлено схиляється на спинку дивана.

— Розкажіть нам про лист, якого ви віддали Дарині Миколаївні. Для чого ви це зробили? — ласкаво запитує Кирило.

— Дарина повинна була вивести нас на Ангеліну. Вона це з успіхом зробила, — захихотів Верболаз.

Брови у Кирила повзуть догори, і він здивовано оглядається на мене. Я теж розтуляю рота. І питаю:

— Яким чином я вивела? Звідки ви знали, що Світлана мене туди поведе?

— Ну, моє керівництво, напевно, знає те, що мені не відомо, але воно було впевнене, що Світлана впізнає в тобі «свою» і нічого не запідозрить. І впевнене, що поведе до Ангеліни… Взагалі Світлана дуже обережна…

— А… Як… Тоді ще ніхто за мною не слідкував… — в мене бракне подиху.

— Жучок… — поблажливо усміхається Верболаз. — Так, так… Цей охоронець, який дав тобі адресу… Його непомітно і підкинув.

Це все було сплановано! Хто першим підкинув мені ідею про Запоріжжя?

Кров приливає мені до обличчя. Я бачу всю картинку. Вона складається, немов із пазлів…

Кругленький почерк…

L@ra Сroft.

Лора.

Чайка…

Лариса Р. Кротоffа.

Це ж … Одна людина… Як я могла так попастися?!

У мене виникає відчуття, що я на повній швидкості врізалась у скляну вітрину, що відділяла мене від правди. Вона тріщіть, лускає, розлітається, і розбите скло гострими друзками боляче впивається мені в тіло.

Я стискаю кулаки в розпачі, і червоне марево затуляє мені очі.

Кирило повертається до мене:

— Ч‑ч‑ч, — прикладає пальця до вуст і спокійно продовжує розпитувати Верболаза: — Скажіть, а хто ваше керівництво? Що це за організація? Розкажіть про неї.

Верболаз знову складає руки на грудях:

— Кх‑кх… — і немов через силу продовжує,— Icy Safety[24], скорочено IS. Це міжнародна організація, працює в нашій країні з гуманітарною місією. Займається збором інформації, створенням неурядових організацій, фінансуванням проектів із вивчення надможливостей…

— То «Новий час» — теж дітище Ай‑Ес, — не витримую я. — Мирослава і Лора працюють на них?

— Так, так, — дрібно киває головою Верболаз, — кх‑кх.

Ми обмінюємося поглядами з Кирилом. І він запитує:

— А СБУ співпрацює з Ай-Ес?

Верболаз нервово потирає лікті:

— Співпрацює. Кх‑кх. Але їх цілі не завжди співпадають.

Кирило тре лоба і знову питає:

— А ще чим займається організація Ай-Ес?

— Я не можу сказати, — хрипить Іван Григорович.

— То чим? — свердлить його поглядом Кирило.

Верболаз схлипує:

— Я не можу…

— Ну?