Григор Угаров - Слідами вигнанця

та мосанго — сорго, а також батати — солодку картоплю. Та ще гарти, або кари, чий плід схожий на грушу; з їхніх кісточок чавлять олію для їжі й для освітлення; крім того, плем'я вирощує африканську сочевицю й вічнозелену маніоку, з чиїх плодів печуть щось подібне до європейського хліба.

Розмовляючи, Бенгас не зводив очей з Павлового одягу, допитливо придивлявся до кобури з пістолетом, ковдри, брезенту, чобіт, торби, вшитої з лляного полотна.

Коли гості зібралися йти, Павел подарував вождеві та ковалеві добрі ножі з дерев'яними колодочками. Бенгас узяв дарунок обережно, з цікавістю оглянув його, покрутив на всі боки, потім поторкав пальцем жало, задоволено крякнув і хутенько сховав собі у набедреникові. А коваль, як справжній майстер, зігнув сталеве лезо, повертів у руках, приклав ще й до вуха, а тоді легесенько постукав молотком.

— Добо, добо! (Гарний, гарний!) — нарешті пропищав він і квапливо почимчикував до громадської хатини.

Маванді Павел власноручно почепив на шию два разки синього намиста. Від хвилювання дівчині аж дух перехопило. Вона сором'язливо глянула на географа й на всі заставки помчала до селищного майдану. Навколо неї з'юрмилися цікаві жінки та дівчата, які заздрісно роздивлялись дорогоцінний подарунок.

III

По обіді до хижки навшпиньки підійшов Камбела. З похмурого обличчя було видно, що Корі здох.

— Шкуру здерли? — спитав географ.

— Її взяли Бенгасові люди, — відповів Камбела, не наважуючись глянути Балканову в вічі.

— Дарма, — заспокоїв його Павел. — Бенгас дає нам носіїв. Скільки брати?

Старий відповів не зразу. Подумавши, показав обидві руки:

— Кумі! (Десять!)

— Гаразд. Я й собі так думаю, — відповів географ. — Піди до мотулі[48], вибери дужих людей.

Негр подався до священного будинку чоловіків. Павел дивився йому вслід. Старий вважав себе винним, що не встеріг тварину від камгани[49], яку наслав злий дух.

Гарячий подих вітру здалеку доніс ледь чутні згуки бубна. Павел байдуже чистив карабін, але Домбо чомусь іздригнувся й насторочив вуха. Послухав трохи, й на обличчі йому застигла тривога. З хатин вискакували перелякані тубільці, прикладали долоні до вух і наслухали. Бенгас швидким кроком подавсь на пагорб до лісу, здійняв угору голову й заходивсь нюшити повітря.

— Що трапилося, друже? — запитав Павел у негреняти, яке занепокоєно метушилось попід ногами.

— Сусіднє плем'я подавай тривога! — відповів Домбо й знову нашорошився туди, звідки долинуло далеке гупання бойового бубна.

— Що означають оці сигнали?

— Погано, гамба! Означають — нехай плем'я напоготові. Війна!

Клично засурмив вождівський ріг. Дерев'яний бубон племені відгукнувсь частими тривожними ударами.

Поміж хатками гасали чоловіки, вже озброєні добре напненими луками, повними сагайдаками стріл та щитами з міцної просмоленої кори. Над головами їм стриміли блискучі вістря списів. Тубільці бігли, розгонисто стрибаючи. Деякі з них лопотіли босими п'ятами попід самою хатиною географа, й йому було добре видно їхні розлючені обличчя та хижі бісики в очах.

У селищі заголосили жінки, лементували діти, сумно й тягучо вили пси, мекали кози, кудкудакали кури.

За кілька хвилин усе плем'я піднялось на гвалт. На лисому зеленому пагорбі стояв вождь і сурмив у бойовий ріг. Його мужня постать чітко вимальовувалась на темному тлі пальмового лісу.

З вождевої хатини вибігла Маванда. Вітер маяв її чорні, мов дьоготь, коси. Спочатку вона метнулась до громадської чоловічої хатини, але, помітивши географа, повернула до нього.

— Добра біла людино! — ще здалеку сумним голосом вигукнула дівчина. — В тебе є вогненний лук! Допоможи племені!

Добігши, вона, за звичаєм, торкнулася пальцями землі й, важко дихаючи, втупилась у Павлове обличчя. Її великі чорні очі палали тривогою.

— Прожени лихих білих людей, великий чаклуне! — заламуючи пальці, благала вона. В голосі її бриніли сльози.

Павел стояв, спершись на карабін. У серці йому скипала буря гніву й ненависті. Рука міцно стискала зброю. Коли дівчина змовкла, Павел підвів очі й зустрівся з її розпачливим поглядом. Зляканими Мавандиними очима немов дивилося цю мить усе плем'я. Павлові забракло сили промовити бодай слово. Він лише перекинув патронташ через плече й швидко покрокував до пагорба.

— Добрий білий! Добрий білий! — чув він услід собі радісний вигук дівчини.

Навколо вождя зібравсь чималий гурт воїнів. Тубільці щось збуджено вигукували й вимахували списами. Коли між кокосовими пальмами з'явився Павел, натовп, ніби за наказом, розділився навпіл і дав йому пройти до Бенгаса. Цієї ж хвилини підбігла й Маванда. Вона стала перед батьком, підняла вгору спис, торкнулась ним чола й заходилася щось голосно промовляти. Натовп слухав, затамувавши подих, а коли дівчина замовкла, всі повернулися до Павла й дружний вигук розітнув повітря. Балканов схвильовано обвів поглядом знайомі обличчя. Вони світилися радістю: біла людина битиметься на їхньому боці!

IV

Чекали цілий день, але ворог не з'являвся.

Надвечір з густого чагарника виринула якась постать. У руках вона тримала довгого списа з двома лев'ячими хвостами. Бенгас і Павел залягли на командному місці — у двох рівчачках на самісінькому вершечку горба. Дерева тут вирубано просікою, й тому добре видно вперед. Перед очима відкривалась уся долина, переділена навпіл вузенькою стежиною. Певно, не раз і не двічі пантрував отут Бенгас, тривожно вдивляючись у долину. Іншої дороги до селища не було. Праворуч і ліворуч стіною здіймалось високе непрохідне бескеття. Білі завойовники завжди приходили цією долиною, яку Бенгас називав «Слонячою».

У чагарях та густій папороті ще й досі чаїлись воїни племені: чоловіки, жінки та підлітки. Тільки діди з бабами, породіллі та малі діти ховались у банановому лісі.

Незнайомий тубілець, якого щойно помітили, виявивсь посланцем сусіднього племені.

— Білі прийшли у Долину носорогів! — схрестивши на грудях спис і стрілу, доповів він. — Потім ступили на Слонячу стежину і вже йдуть сюди.