Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

На щойно скошеній духмяній траві лежала маленька сіренька грудочка — куріпка. Поряд, спершись на косу, стояв здоровань Андре, Жаків і Мішелів батько. Він ніби завмер, і не можна було визначити, скільки часу він стоїть ось так: чи то став тільки-но, а може, закляк у такій позі з учорашнього дня.

— Ти що, панахиду по куріпці справляєш? — накинулася на нього бабуся. — Якщо так побиватися за кожним земним створінням, то сліз не вистачить! Краще б ти, старий дурню, дивився за сином. Йому все ж таки не сім років, он який здоровань! А косити ти його не навчив… Давай її сюди!

Переляканий Андре підняв ще теплу пташку, і цівка її крові потекла по його нозі.

— Е-ех! — докірливо промовила бабуся. — Навіть цього ти зробити не можеш. Давай сюди лопух, та величенький! — звернулася вона до Мішеля.

За хвилину куріпка була загорнута у великий зелений листок лопуха, і бабуся зі своєю ношею подибала до хати. Чоловіки полегшено зітхнули, коли вона зникла з очей, і знову заходилися косити.

— Тату, — після кількох хвилин мовчання звернувся до Андре Мішель, — як ти гадаєш, дасть нам бабуся покуштувати цього панського блюда?

— Навряд, — відповів роздумливо Андре. — Та й хіба нам вистачило б одної такої пташки на всю сім'ю?

Але на цьому історія з підрізаною куріпкою не закінчилася. В усякому разі, вона народила наступну…

Чи дала бабуся покуштувати комусь м'яса убитої пташки — невідомо. Про куріпку в хаті Пежо було заборонено згадувати. І все ж шила в мішку не сховали.

Не минуло й десяти днів, як бабусю, яка товклася на винограднику, бо ніяк не могла з ним упоратися, покликала Клементина. Це була височенька на зріст і дуже гарненька одинадцятирічна дівчинка; обличчям вона скидалася на Жака, гордістю постави — на матір, а вірніше, на бабусю за молодих літ, коли у неї від наречених не було відбою.

— Бабусю, приїхав пан Барі. Він хоче з вами поговорити. — Дівчинці стачило витримки проказати ці слова цілком спокійно, а серце в неї билося, як спіймана пташка.

Пан Барі був управителем у графа де Кастеля; граф довіряв йому всі справи по маєтку, і влади він мав доволі, щоб зіпсувати життя всій родині Пежо і кожному з її численних членів.

Бабуся пожувала губами, що було в неї ознакою великого хвилювання, машинально поправила чепчика і не поспішаючи, як і належить добре вихованій дамі, подибала до хати.

Біля ґанку на лавочці сидів, розкарячивши ноги, в недбалій позі пан Барі. Побачивши бабусю, він навіть не підвівся з лавки, не скинув капелюха, що бабуся відразу сприйняла як ознаку навмисне виявленої до неї неввічливості.

— Так, так, Маргарито Пежо! Значить, ти знову не хочеш підкорятися розпорядженням?

— Яким це розпорядженням?.. — Бабуся незалежно глянула на Барі й наказала Клементіні: — Принеси мені стільця!

Бабуся задоволено вмостилася на принесений їй онучкою стілець і одразу відчула себе на рівній нозі з управителем.

— За розпорядженням сеньйора, косити заборонено. А закони треба поважати.

— Ваша правда, пане Барі! — Маргарита Пежо підкреслено не назвала його управителем, як це робили інші селяни, що хотіли заслужити милість Барі. — Закони поважати треба. Але закону про косовицю я щось не пригадую.

— Ось що, стара, мені ніколи марнувати з тобою час! За скошене заплатиш штраф, щоб надалі нікому чуже не кортіло!

— Що ж, то накажете півлугу нескошеним залишити?..

— А мені байдуже, буде твоя ділянка лиса чи ні, — явно знущаючись, відповів Барі. І про всяк випадок додав: — Ви тут своєю косовицею всіх наших куріпок наполохали…

При слові «куріпки» бабуся здригнулася. «Невже прочули чи хтось наклепав?» — майнуло у неї в голові. Вона не знайшла, що відповісти.

А Барі, свердлячи бабусю очима, помітив її хвилювання.

— Ти гадаєш, стара, коли ми далеко від вас, то нічогісінько не знаємо, що у вас робиться? Даремно ж ти так думаєш!..

— Та ніхто ж поганого не хотів! — вихопилося в неї.

— Ось я-а-к! — аж зрадів Барі, відчувши, що бабуся щось приховує. — Не хотіли?.. Знаю вас! Зла не хотіли, та все ж таки наробили…

Бабуся, завжди така винахідлива, зараз мов оніміла. А Барі усе помічав та мотав на вус.

— Ну, розповідай усе як є, мені набридло чекати! Я розумію, винна не ти, а твій онук.

— Та він же не навмисне, він тільки…

Бабуся зненацька вся похилилася й осіла. В її голові перемішалося усе, що її турбувало безсонними ночами, усе, чого побоювалася, добре приховуючи страх, коли опинялася отак віч-на-віч зі своїм ворогом — чи то був сам управитель, чи один з його підручних.

А Барі, знущаючись, вів далі:

— Так от, стара, аби тобі повіки не забулася куріпка, ти спочатку заплатиш п'ятдесят су штрафу за те, що самовільно косила, а потім…

Але бабуся перебила його, сплеснувши руками:

— Боже мій, боже! То скільки ж коштує одна пташка? П'ятдесят су! Де ж нам взяти…

Маргарита Пежо не доказала фрази — вона раптом відкинулася назад і, зісковзнувши зі стільця, впала додолу.

Барі злякався.

— Ей, хто там?! — крикнув він не своїм голосом. — Пані Марі, швидше сюди!..

На крик управителя прибігли Андре, Марі й Клементіна. Та вже було пізно. Маргарита Пежо померла, не доживши кількох тижнів до дев'яноста років і одного місяця до революції.

З отцем Полем парафіяни ділилися своїми радощами, що не так часто випадали на їхню долю, і злигоднями, яких було набагато більше, тому він хоч-не-хоч знав усе, що відбувається в селі. До того ж отець Поль читав газети і міг розповісти, що діється на білому світі.

Усім своїм парафіянам він допомагав і порадою і