Юрій Тис-Крохмалюк - К7

Я вийшов, ніхто більше мною не цікавився. Семен готовив ракети, дядько засів до очищування К7, Гаська щось там довбала біля своїх апаратів.

З моїм заступником я ще раз обміркував цілість виправи. Тільки два бойовики залишилися на місці. Вони мали сторожити полонених і на зміну чергувати при апаратах.

Вдосвіта ми в повному озброєнні перейшли до «Сороки». Хлопці з дива не могли вийти на вид прозорого космічного корабля.

— І це літає?

— А де крила?

— А ти не чув про літаючі тарілки?

— Та це не тарілка, а добра-таки миска.

Семен дав мені останні вказівки. Відкрилася механічна брама, і я рушив. «Сорока» лагідно висунулася, на хвилину повисла, легко похитуючися в повітрі, і скоро піднялася вгору.

— Дуже добре! — почув я похвальні слова дядька в мікрофоні.

— Дякую, — відповів я, — і до побачення!

Ми піднялися на висоту 3 000 метрів і полетіли в напрямі ворожого летовища. Я глянув униз — час уже знову обнизити лет. Ось дорога, на якій засідали на нас боївки, ось ліс, а там два літаки на поляні. Це наша ціль.

Поволі я зменшував висоту. Виразно стало видно бараки, дімок команди й ліс, що розтягався аж до обрію. Але поблизу летовища дерева проріджувалися, і в деяких місцях я бачив невеличкі галявини. На одній з них ми могли осісти.

Ворог не бачив нас, бо на тлі блакитного неба ми були майже невидні, а крім цього, він не мав потреби обсервувати небо, тим більше, що летіли ми без жодного шуму.

Я вибрав одну галявину приблизно півкілометра від ворога і скерував туди «Сороку». За хвилину ми торкнули землю.

Єдиною небезпекою було те, що вислані кудись шість літаків повернуться й помітять наш космічний корабель. Але, врешті, якийсь риск ми мусіли брати до уваги. Така можливість вимагала від нас приспішеної бойової акції.

Ми обдумали план наступу. Якийсь час ми підглядали з-поза дерев, що діється у ворога. Там було тихо, тільки один вартовий ходив біля бараків сюди й туди. Його треба було знищити тихо, без галасу. Я видав потрібні накази. Ми були готові до скоку.

Усе пройшло так скоро, що й важко описати. Один з моїх бойовиків скочив на вартового, повалив на землю і здушив так, що він навіть не застогнав. Тоді ми поділилися на три групи і вскочили до бараків і комендатури. Серії з машинових пістоль викінчили ворога продовж секунд. Один з бойовиків, що назовні вартував, чи не втече хто з цієї облави, залишився цілком без діла.

У комендатурі я випорожнив скоро шухляди, визбирав решту паперів зі столів, і ми були готові вертатися. Не було кого брати в полон. Наприкінці ми підпалили літаки й будинки та подалися до «Сороки».

— Якби ми зустріли їхні літаки, — промовив один з моїх бойовиків, — постріляли б їх у повітряному бою.

Але літаки не поверталися. І так ми опинилися знову дома. Я здав звіт з наскоку, і ми негайно сіли розглядати захоплені папери.

Раз-по-раз хтось із нас видавав оклик здивування. У паперах ми знайшли копії всіх акцій проти нас, плани нових бойових дій ворога і, що найважливіше, шифри, якими вони порозумівалися з Москвою.

Та найцікавіший документ попав мені. Датований учора, повідомляв групу, куди висилати радіограми. Ми не помилялися. Провіривши на мапі напрям радієвих променів, ми вимірили, що відбір був призначений таки в околиці міста 273, сто кілометрів на схід. Мапи, які ми одержали з нашої розвідної ракети, виявили дуже докладно, що саме в цій віддалі від міста є сліди дороги, яка кінчається несподівано в терені, тобто, входить у підземне сховище.

— Це ми знищимо! — звернувся дядько до Семена, подаючи йому мапу.

У документах ворог не подавав причини зміни місця осідку. Зате ми довідалися, що шість літаків були відкликані «на родіну».

Далі ми знайшли зміст висиланих повідомлень, знали отже і коди, і стиль, яким вони послуговувалися. З тих радіограм виходило, що ворог підозрівав нашу присутність біля поляни, але певности в цьому не здобув. Знахідка документів була, отже, для нас неабияким скарбом.

Начальне командування ворожої імперії мало приготовану квартиру поза Москвою. Можливо, що таких пунктів було більше. Але знайти їх було важко.

З документів ми не могли довідатися, що говорить про ці важливі події світова преса й політичні керівники держав. Це було для нас поки що таємницею, до якої ми, одначе, не прикладали великої ваги. Голоси преси, якщо вони є, нам не поможуть і не пошкодять.

Дядько взявся досліджувати ще далі документи, а ми поки що наставили нашу радіостанцію на знайдену в паперах хвилю і ждали вісток. Семен запропонував надавати звідомлення, нібито ворожий пункт далі існує, але дядько відповів:

— Це ми зробимо. Висилатимемо такі звідомлення. Однак мусимо перше пождати на вістку з 273. Останній звіт був про висилку літаків, а жодні інші накази досі не наспіли. Вони висилали свої повідомлення нерегулярно, тож і нам нема чого спішити.

З радости я випустив полонених знову на п’ятнадцять хвилин у ліс.

Тепер прийшли для мене години відпочинку. Мої вояки перебували цілий день у лісі, вилежувалися в тіні дерев і подрімували. Тільки вартові виконували свої сторожові обов’язки.

Прийшла відвідати мене Гаська. Переказала дядькові слова: «Панько дістає в нагороду 24 години вільні. Може робити, що хоче». Я не показав перед Гаською ніякого вдоволення.

— У нормальних обставинах, — сказав я, — за такий бойовий вчинок дають відзначення й підвищення старшинської ранги. А тут у нагороду дозволяють чи наказують 24 години ледарства.

— Чому ледарства? — здивувалася Гаська. — Я ясно сказала: можеш робити, що хочеш.

— А що я можу робити в цій дикій околиці? Корчувати дерева? Садити редьківцю? Навіть читати нема що.

Гаська подумала.

— То послухаймо