Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

Союзу міст та Київський союз міст. У перші дні Лютневої революції Штейнгель очолив нову революційну владу у Києві — виконком Ради об’єднаних громадських організацій, став членом президії Українського національного конгресу.

Штейнгель був одним із найстаріших масонів в Україні (можливо, посвячений 1905 року), вже 1908 року він створює у Києві ложу «Київська зоря» (система «Великий Схід»), у якій стає «достойним майстром» (майстром цієї ложі був О. В’язлов — майбутній міністр уряду гетьмана), з 1909 року Штейнгель став «достойним майстром» київської ложі «високих градусів», масонської Ради «Правда» (до неї входили О. В’язлов, Д. Григорович-Барський, М. Грушевський, С. Єфремов, С. Чебаков та ін.). З 1910 року, як тільки була створена «Ложа Верховної Ради Великого Сходу народів Росії», Штейнгель увійшов до неї як людина, що мала «найвищі градуси» (серед 25 «обраних»). 1912 року Штейнгель став венераблем — головою Вищої Ради російського масонства (серед членів Ради був О. Керенський, М. Некрасов, М. Чхеїдзе та ін.).

У травні 1918-го Скоропадський затвердив Штейнгеля на головну міжнародну посаду (більш важливу, ніж міністр закордонних справ) — на посаду посла України у Німеччині. Але зустрічі та листування між гетьманом і бароном не призупинялися…

Цікаво, що конспірація російських масонів була на найвищому рівні, і навіть німці (як до того і російська імперська поліція) не здогадувалися про належність Скоропадського, Штейнгеля, більшості членів уряду гетьмана до таємних масонських лож «Великого Сходу», центр яких розташовувавсь у Парижі. Парадокс історії був у тому, що «прогерманський уряд гетьмана» намагався таємно працювати і на країни Антанти. Можливо, Штейнгель був найкращим агентом Франції в Німеччині.

Губернські, міські та повітові старости замінили комісарів Центральної Ради. Старости призначалися гетьманом з 9 травня до середини червня 1918 року.

До влади на місцях прийшла аристократія і генералітет (особливу симпатію гетьман мав до генералів і офіцерів-кавалеристів): київським губернським старостою став граф Іван Львович Чарторижський (з 30 серпня — генерал П. М. Андріянов), волинським — Дмитро Федорович Андро (родич графів Ланжеронів), чернігівським — колишній голова губернського земства Микола Петрович Савицький (один із повітових старост — граф Кочубей), подільським — Сергій Іванович Кисельов (у нього повітові старости: барон Ренненкампф, граф Потоцький…), харківським — Петро Іванович Залєський — генерал-лейтенант, що був командуючим 6-ї кавалерійської дивізії й т. в. о. командуючого 7-го кавалерійського корпусу, полтавським — осавул Забайкальського козачого війська Кудрявцев, херсонським — Семен Григорович Пищевич…

Однак прем’єр не мав сил централізувати владу і не мав ніякого впливу на місцеву владу — старост (губернаторів). Україна розпалася на 8 губернських старосте, у яких усі питання вирішувалися, виходячи з політичних і особистих амбіцій старост-губернаторів. Так, харківський губернатор Залєський та одеський градоначальник генерал Мустафін виступали проти поширення української мови у своїх вотчинах.

Багато урядовців, особливо на місцях, призначалося гетьманом із колосального резерву — з «бувших людей», що змогли втекти з червоної Росії на «український хутір». Росіяни швидко зайняли «тепленькі місця» у міністерствах, у місцевих адміністраціях та фінансових установах.

«Всі українці кажуть про те, — згадує гетьман у своїх мемуарах, — що я користувався російськими силами для створення України. Так, тому що одними українськими силами не можна було створити нічого серйозного. Дійсно, культурний клас українців дуже нечисленний. Це і є лихом українського народу… Для того щоб поповнити недолік у наукових силах, у нас складалися списки осіб, яких бажано було б залучити для роботи на Україні. Ми користувалися для цього так званими державними поїздами, які були встановлені за згодою із Совдепією; цими поїздами ми залучили до себе декількох видатних і підходящих нам по своїх переконаннях працівників із числа людей науки та мистецтва».

Великі проблеми з владою складалися в гетьмана на місцях — у волостях та повітах. Крім німецького або австро-угорського комендантів (командирів частин), влада перетікала до поміщиків, що повернулись у свої маєтки. Ці пани-землевласники складали свої каральні загони для реалізації наказів Ейхгорна, які стосувалися повернення землі панам, врожаю та реманенту колишнім господарям. Так, у Сквирському повіті діяв панський каральний загін, що «вибивав» гроші із селян на «гетьманський пайок».

«Людей позитивно не було. Мене завжди те дивувало, що якось усі дивилися на ту роботу, що творили, як на справу, що створювалася особисто для мене, а не як на широку державну творчу роботу… В урядовому апараті, де все було ще ново, де люди не зспівались, я був чимось подібним до єднального цементу, і доводилося тому з усіма бачитися особисто і витрачати години на змазування державної машини. Надзвичайно важко було налагодити порядок серед найближчої моєї свити».

Розділ 9
Перший місяць нової влади
(травень 1918 р.)

«Життя моє встановилося порівняно просто: з першого дня я запропонував, щоб Рада міністрів засідала у гетьманському будинку, і це давало мені можливість постійно бувати на засіданнях, а міністрам, що бажали бачити мене з будь-якої справи, приходити до мене запросто. Звичайно я вставав пізно, тому що лягав не раніше двох-трьох, а то й чотирьох годин ночі через засідання у Раді або роботи над читанням різних спішних доповідей, що надсилаються міністрами. Звичайно, особливо на початку, до мене приходили годин у дев’ять, коли я ще був у спальні, або Палтов, або начальник штабу, або ж комендант для яких-небудь спішних питань. Потім я йшов до свого кабінету, і вже безперервно йшли доповіді міністрів та інших осіб, яких мені потрібно було бачити.

О першій був сніданок, і негайно після нього знову ж я йшов до себе у кабінет. О 8-й годині був обід, і негайно після обіду я відправлявся до Ради або ж приймав у себе всіляких осіб. У проміжках же доводилося писати ще всілякі чернетки для розпоряджень, наказів і т. п.

Спочатку я так багато працював, що протягом декількох тижнів позитивно не виходив з кабінету, залишаючи його лише для того, щоб нашвидку пообідати або ж перейти на ніч у спальню. Причому звичайно, ще лежачи у ліжку, я брав собі на прочитання будь-яку легку доповідь. Коли після цього мені довелося кудись поїхати й опинитися на свіжому повітрі, у мене кружилася голова й занедужали очі від яскравого весняного світла. Я