Крістоф Рансмайр - Останній світ

І тоді серед уламків потрощеної сосни Котта нарешті побачив і здобич, яку вони щойно довбали, наче кайлами, своїми дзьобами. Там лежала — без очей, з роздертими боками, тельбухи геть виклювані, а нутрощі обліплені роями лискучих мух — вовча падаль. XII

Трахіла була похована під камінням. У пустельній самоті, до якої римський поет утік від ворожого залізного міста, не лишилося навіть руїн.

Розвалені мури висілка, поетів будинок, криниця — майже все, що тут ще нагадувало про людське існування, було потрощене й знесене кам'яною лавиною, чий широкий, усіяний уламками слід вів згори, з тверджі бескидів та скелястих виступів. Очевидно, лавина зірвалася з отих стрімчаків — ураган каміння, який налетів на Трахілу й понісся далі; слід губився в синіх глибинах звору. Ні мури, ні жоден підмурівок не витримав цієї навали. Тільки одна ворітня ще стриміла з купи щебеню, ніби востаннє скинута над водою рука потопельника, а під величезною брилою, що застрягла в розколині перед Назоновим садком, Котта побачив рештки тих густих заростів, де ховались обліплені слимаками камені. Ціла зосталася й шовковиця, вся, мов прикрасами, обвішана синьо-чорними ягодами.

Пригнічений раптовим почуттям самотності й безнадії, Котта рушив повз дохлого вовка до воріт; з падла, вкритого присохлою кров'ю, із дзижчанням знявся рій мух і лискучим градом порснув на римлянина. Котта затулив обличчя долонею, пробіг крізь цей град і від огиди аж скрикнув. Та тільки птахи злякалися його крику й злетіли ще вище. А мухи сліпо й глухо, щойно знявшись, знов ринули вниз на падло й позапускали свої хобітки в солодку гниль.

Ясний металічний блиск лежав на трахілських завалах. На мить це мерехтіння здалося Котті залишковим світінням, слідом роїв зелених мух — так наче комахи, злітаючи й знов сідаючи, струшували з крилець свій єдвабний полиск, і він залишав в осінньому повітрі розсипистий, переливчастий слід. Тільки там, де стояв поетів будинок, увесь блиск від лавини зійшов і з'явилося холодне сяйво, що кидало відсвіти навіть на здиблені високо вгорі скелі. На декотрих розбитих брилах той блиск уже потьмянів од окислення, взявся чорною осугою, але в інших місцях ще так яскрів, так променився, як ото срібні карафи, столове начиння та вази на п'яцца дель Моро, коли в добру годину пообіднє сонце падало крізь крони дерев та відчинені вікна на скляні мисники в салоні.

Руда. Та лавина, що поховала під собою Трахілу чи, може, підхопила її й понесла вниз, складалася з галеніту й срібної руди. Жахливий потік багатства, що змив на своєму шляху все живе — калікуваті сосни, дернину, вовків і їхню здобич…

Та хтось із Трахіли, бодай одна душа все ж таки уникла катастрофи, бо межу лавини так само обрамляли десятки каменів; вони бовваніли на верхах скель, серед потрощених, пропахлих живицею стовбурів, і на всіх них тріпотіли клаптики. Декотрі монументи вціліли від гірського обвалу завдяки льодовиковим валунам, але більшість були зведені чиєюсь рукою з уламків уже після катастрофи й поставлені як знаки тріумфу поверх застиглого кам'яного потоку.

Ще не отямившись від вигляду Трахіли, Котта завважив тоненькі цівки диму, що вилися з-поміж брил. І раптом наче прийшов до тями: менш як за півсотні кроків од нього, в неглибокій ніші курилася чавунна трубка з Овідієвого будинку, а перед відчиненими дверима сидів Піфагор, розстеливши на колінах блакинту пілку, яка вперто метлялася на вітрі й на якій він наче щось писав. Але неподалік від старого, там, куди не сягало оте срібне сяйво на схилах, стояв спершись ліктями на кам'яний конус, немов на бюрко, й недбало піднісши в привітальному жесті руку, сам Овідій Назон, поет Риму.

Задивившись на вогонь у грубці, Назон, здавалося, щось говорив до свого слуги. Голос Назонів Котта впізнав, однак не зрозумів жодного слова. Потім він почув, як у голові в нього зашуміла кров, почув подуви вітру, що зривали з вуст вигнанця слово за словом і відносили їх на схили. А Піфагорова рука все пурхала над блакитною пілкою, так наче слуга намагався якомога хутчіш позаписувати слова, поки їх не розвіяв вітер.

Та ось час уповільнився, зупинивсь, а тоді повернув у минуле. Запліснявілий помаранч котився молом залізного міста, Розбурханим морем пливла, зазнаючи кільової хитавиці, «Трівія». З одного вікна на п'яцца цель Моро сіявся, мов сніжинки, попіл, а на стадіоні «Сім притулків» перед цілим букетом мікрофонів стояла, осяяна світлом вогненного візерунка з двохсот тисяч смолоскипів, невеличка постать. І вже з цього гамірного овалу час знову швидко повернув назад до трахілських завалів.

Я знайшов Назона. Я знайшов засланого, безвісти пропалого поета Рима, вигнанця, якого всі вже вважали небіжчиком. Серед цього спустошення, тут, на руїнах останнього пристанища найзнаменитішого колись чоловіка в столиці, Котта відчув полегкість, так ніби з плечей у нього спав нестерпний тягар. Вигляд цих двох чоловіків біля курної трубки, вигляд огорненого димом поета, що стояв у недбалій позі, так, як тоді, коли виголошував промову на стадіоні, вивільнив Котту з лещат залізного міста й переніс знов до римської дійсності. І він побіг до вигнанця, і щось закричав, замахав руками й засміявсь, а тоді послизнувся на ріні, вдарився кісточкою на нозі, але не відчув ні цього удару, ні різкого болю в сухожилках. Нарешті він таки знайшов Овідія Назона!

Коли, стрімголов пробігши півсотні кроків по срібній руді, об яку порозбивав собі ноги ще дужче, ніж об усі перешкоди на шляху до Трахіли, Котта, спотикаючись, нарешті ступив із сяйва схилів у тінь прямовисної скелі, коли від раптової зміни світла йому на хвилю потемніло в очах, коли позад нього ще котилися порушені ним камінці і він, важко хекаючи, привітався, то раптом збагнув, що, крім нього, тут більш нікого нема.

Так, грубка стояла на місці, і з неї курився дим: дверцята топки відлетіли, збоку в чавуні зяяла