Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

управителя будинку, чи вона часом не знала швачки, яка могла б їх пошити, і синьйора Буффі запропонувала пошити їх самостійно. Вона оцінила свою роботу двома тисячами лір, що становило заледве три долари. Том наполіг, що заплатить їй п’ять тисяч. Він придбав ще кілька дрібничок для оздоблення квартири, хоча й нікого не запрошував до себе в гості — хіба тільки симпатичного, але не дуже тямущого молодого американця, з яким познайомився у кафе «Ґреко», коли молодик запитав його, як дістатися до готелю «Ексельсіор». Той готель був неподалік від його дому, і Том запросив молодика до себе на коктейль. Тому всього лиш хотілося справити на нього враження, а тоді назавжди попрощатися, що він і зробив. Але спершу пригостив його найкращим бренді і, міряючи кроками квартиру, оповідав йому про всі принади й насолоди Рима. Наступного дня молодик вирушив до Мюнхена.

Том був дуже обережний і старався уникати американців, які мешкали в Римі, адже вони могли запросити його на свої вечірки й очікувати такого ж запрошення від нього, хоча й полюбляв теревенити з американцями та італійцями в кафе «Ґреко» і студентських ресторанчиках на Віа Марґутта. Він назвав своє ім’я лише італійцю-художнику Карліно, з яким познайомився у таверні на Віа Марґутта, і сказав, що теж малював і був учнем художника Ді Массімо. Якщо коли-небудь, скажімо, після того як Дікі зникне та знову перетвориться на Тома Ріплі, поліція візьметься перевіряти, чим же Дікі займався у Римі, можна не сумніватися, що цей італієць підтвердить своє знайомство з Дікі й повідомить, що в січні той був у Римі та займався малюванням. Карліно ніколи не чув про Ді Массімо, однак Том описав його у всіх деталях, тож Карліно, мабуть, не забуде його довіку.

Том був сам-один, але зовсім не почувався самотнім. Щось схоже він відчував у переддень Різдва в Парижі, наче всі спостерігали за ним, от ніби в нього була аудієнція з усім людством, однак саме це відчуття додавало йому наснаги, адже будь-яка помилка могла перетворитися на катастрофу. Утім, він був цілком упевнений, що не припуститься жодної помилки. Мабуть, таке ж своєрідне приємне відчуття бездоганності притаманне й гарному акторові, коли він грає відповідальну роль і справді переконаний, що відведену йому роль ніхто не зіграє краще за нього. Він був самим собою і водночас почувався іншою людиною. Він почувався бездоганним і вільним, хоча й свідомо контролював кожен свій рух. Утім, це перевтілення більше не втомлювало його, як раніше. Том більше не потребував відпочинку на самоті. Тепер, тільки-но прокинувшись, він одразу ставав Дікі та йшов чистити зуби, виставивши вбік лікоть правої руки, крутив ложкою в яєчній шкаралупі, вишкрібаючи залишки, постійно відкладав першу краватку, що траплялася йому в шафі, та брав іншу — він робив усе, як Дікі. І навіть написав картину в його стилі.

Наприкінці січня Том згадав про Фаусто й подумав, що той уже був у Римі й поїхав до Мілана, хоча про нього не йшлося в останньому листі Мардж. Вона писала йому на адресу «Американ Експресс» майже щотижня. Запитувала, чи не треба йому шкарпеток або шарфа, бо, крім роботи над книжкою, вона мала купу часу для плетіння. Вона завжди вставляла в листи якісь дотепи про їхніх спільних знайомих із Монджибелло, а все для того, щоб Дікі не думав, ніби вона не може без нього жити, хоча так воно й було, і Том навіть не сумнівався, що перед своїм від’їздом до Штатів Мардж удасться до чергової відчайдушної спроби зустрітися з ним. Вона строчила йому довжелезні листи і, Том був переконаний, незабаром надішле ще й плетені шкарпетки, шарф чи ще щось, хоча він жодного разу їй не відписав. Йому було відразливо навіть торкатися її листів, і, пробігши їх очима, він одразу ж рвав їх та викидав до смітника.

Врешті-решт він написав їй:

Я поки що облишив пошуки квартири в Римі. Ді Массімо на кілька місяців вирушає до Сицилії, і я, мабуть, приєднаюся до нього. А потім ми можемо поїхати ще кудись. Я не маю чітких планів, однак почуваюся вільним і поки що мене це влаштовує.

Не треба надсилати мені шкарпеток, Мардж, мені справді нічого не потрібно. Бажаю успіху з твоєю книжкою про Монджибелло.

Він мав квиток на Майорку — спершу потягом до Неаполя, звідти кораблем до Пальми вночі з тридцять першого січня на перше лютого. Він придбав дві нові валізи від «Gucci» — найкращого бренду шкіряних виробів у всій Італії — велику з м’якої шкіри антилопи та трохи меншу, вишукану рудувато-коричневу полотняну сумку зі шкіряними ремінцями. На обох були ініціали Дікі. Він викинув дві свої старі обшарпані валізи, а третю, напхану його власним одягом, тримав у шафі, про всяк випадок. Затоплений поблизу Сан-Ремо човен так і не знайшли, але Том і далі щодня шукав у газетах які-небудь згадки про ту подію.

Вранці, коли він якраз пакував валізи, у двері хтось подзвонив. Він подумав, що то якийсь комівояжер або хтось просто помилився квартирою. На його дверях не було іменної таблички, бо він попросив управителя не чіпляти її, адже страшенно не любив, коли на його порозі заявлялися непрохані гості. Подзвонили вдруге, але Том знову не звернув уваги й далі неспішно пакував свої речі. Він любив пакувати валізи й робив це повільно, не кваплячись, розтягуючи задоволення на цілий день, а то й на два. Він турботливо складав одяг Дікі, раз по раз приміряючи перед дзеркалом гарну сорочку або куртку. Він і зараз стояв перед дзеркалом і застібав блакитно-білу сорочку з вишитими на ній морськими кониками, яку Дікі ніколи не надягав, коли хтось постукав у його двері.

Раптом він злякався, що то міг бути Фаусто. Так, Фаусто справді міг вистежити його в Римі та зробити йому такий-от сюрприз. Та ні, це якась нісенітниця, заспокоював себе Том, а в самого долоні вже вкрилися холодним потом. Він рушив до дверей. Йому паморочилося в голові. Це буде